Касьянова книга

Ангел усміхнувся до нього й подарував кохання. Та Диявол теж уміє всміхатися...

Ігор, не поспішаючи, піднімався сходами. До квартири діда. Сходинка. Ще сходинка. Четвертий поверх старого п'ятиповерхового будинку. Діставши ключі, він повільно відімкнув замок. Двері повільно, наче знехотя, відчинилися, оголюючи напівтемряву порожньої квартири. Повагавшись, хлопець переступив поріг. «Ось я і вдома», – він кинув дорожню сумку біля дверей і попрямував до кімнати. Перше, що впадало в око та викликало захоплення в людини, що входила до вітальні, була книжкова шафа. Величезна, на всю стіну, вона була зроблена на дідове замовлення якимось його давнім товаришем. Біля вікна стояв подряпаний письмовий стіл, з вирізками з газет і парою журналів. У правому куті стосом були складені однакові, прискіпливо зв'язані картонні теки. З протилежного боку, накрита якоюсь хустиною, стояла дідова улюблена лампа. «Усе як завжди», – Ігор зазирнув до спальні, відчинив шифоньєр, обвів поглядом напівпорожні полиці та «плечики» для одягу і пройшов на кухню. Озирнувся. Усе як завжди. Сів на табурет та, склавши руки на столі, поклав на них голову. Усе як завжди, але...

* * *

1974 року, коли загинули батьки, Ігорю було шість. Його діду, члену партії з 1939, ветерану війни, доктору історичних наук, який мав солідну вагу у своїх колах, не становило труднощів оформити опіку над онуком і відтоді завжди бути поруч.

Батьків Ігор пам'ятав погано. Старі фотокартки та ще деякі уривки дитячих спогадів не давали йому забути їх остаточно. Інколи він згадував, як завжди після тривалої відсутності батько з мамою з'являлись у квартирі з подарунками, поцілунками, обіймами. Пам'ятав неголену щоку батька, якою він міцно притискався до дитячого обличчя. Було трохи боляче, і щока потім ще довго залишалася червоною. Мама докоряла за це батькові, але той лише усміхався у відповідь. Увечері приходили гості. Багато гостей. Накривали стіл, умикали програвач з улюбленими грампластинками, їли, танцювали. Ближче до вечора розділялися на групи й починали сперечатися незрозумілими Ігорю словами. Та до цього часу він уже взагалі-то й не слухав, бо тихенько засинав на руках у татка.

А зранку свято продовжувалося. Вони йшли гуляти до міського парку «Дубовий Гай». Їли морозиво, каталися на каруселях, годували лебедів та качок у парковому озері. А згодом батьки знову зникали, щоб потім повернутися. Вони були археологами й часто виїжджали до «далеких країн».