Розділ 10.

158 13 0
                                    

В під’їзді несло сечею.  Темрява заважала мені роздивитись де саме надзюрено. Прийшлось сподіватись на своє везіння. Хоча якраз таки на моє везіння краще не сподіватись. Я йшов по темних коридорах будинку, лише недавно заселеного. Місто росло, всюди виростало нове житло. І мені тут не подобалось. Холод пронизував мене. Видіння одне за одним намагалось проникнути в мою голову. Ні – сказав їм. Геть, ви не маєте нічого спільного з тим, що я бачу. Нахуй з моєї голови!

Це все були прокляття. Один прокльон розповзався по цілому будинку. Він проникав в людські голови та серця, і псував їх душі зсередини. Якось я бачив, як Наталія перестаралась з прокльоном. Але аж до такого їй далеко. Але тому, до кого я піднімався на ліфті, наповненого сечею, спермою та блювотинням…

Це він. Мудак знову перестарався, граючись в Бога. І, що дивно, самого Бога цей впертий вилупок не визнавав. Я намагався контактувати з ним як можна рідше. Коли я тис йому руку, то потай сподівався побачити на ньому мітку. Ага, та де там? Не з моїм везінням…

Ось його квартира. Старі подерті дерев’яні двері. З-за них доноситься незрозумілий гуркіт чогось, що віддалено нагадувало музичні інструменти та чийсь нелюдський крик. В принципі нічого дивного: він просто слухає свою музику.

Дзвінка не було тож я просто загупав у двері. Ще раз. Я гупав доти, доки не почув його лайку та кроки. Про всяк я відійшов, в нього низький рівень витримки і терпіння. Двері відкрились і з них вилетів худий лисий чоловік в майці та сімейках. На вигляд йому доходило до тридцяти. Лице висохло, значить він давно не їв. Очі з ненавистю зиркали в різні сторони. На худому плечі свастика (так-так, та сама про яку ви подумали), на грудях набитий череп з двома блискавками обабіч нього. Решта татуювань ховала не зовсім чиста біла майка, але я і так знав.

White Power.

- Салют, Гітлер, – я знов не стримався, щоб не бовкнути якоїсь дурниці.
- Ох ти ж їдрить, хто прийшов, — сказав Едик (так звали лисого). – Якими дорогами, Макс?
- Скучив, – холодно буркнув йому.

Едик зареготав. Він простягнув мені руку. Мені неприємно було її тиснути, але це найлегший спосіб побачити на комусь мітку. Дотики, в принципі, не обов’язкові, можна й так все побачити. Але я стільки років намагався здихатись своїх здібностей, що зараз поки можу лише так. Це мій брат мабуть далі розвиває їх. Цікаво, що він ще може?

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now