Той, що обманює смерть

Розділ 12.

Подзвонив телефон. Номер невідомий. Зазвичай я ніколи не піднімаю слухавки. Та ну його нахуй – вирішив я.

- Так, – приклав телефон до вуха.
- Салют, – почув жіночий голос. – Я чула ти в Франківську зараз…
- Хто це?
- Карина! – сердито пробурчав голос. – Не впізнав?
- Ні, – всміхнувся я. – Вибач.
- Буває. Особливо з тобою. Я проїздом тут – заговорила вона. – Ти зараз з кимось?
- Ні.
- Можна залишитись в тебе на кілька днів?
- Так.
- Кажи адрес, я приїду! – радісно промовила вона.

Я сказав адресу. Виглядав я не найкращим чином, але Карину я завжди радий бачити. В нас з нею довга історія. Інколи мені це здається безумством, але тоді я дивлюсь на те, що оточує мене і розумію, що це все в рамках норми.

Дощ все не припинявся. Від моєї зачіски не залишилось нічого. Окуляри були пошкрябані. Костюм нагадував обноски. Мені було начхати. Я просто шкутильгав і курив. Курив і шкутильгав.
Злості не було. Нічого не було. Я відчув себе наче чашка, що переповнилась рідиною. А тепер стінки тріснули, рідина вийшла.

Мене не обходило те бидло, що навішало мені. Не перший раз. Це лише спочатку образливо. Об самооцінку та гордість наче ноги витерли. А потім звикаєш. Побили? Той що? Сьогодні ти, завтра тебе. Такий вже світ.

Я всміхнувся сам собі. Ти п’яний, стомлений, побитий, куриш і мокнеш під дощем, а думки все ж про вічні теми філософів. Ти просто псих.

Я? – перепитав сам себе. Я не один такий. Світ скотився з розуму, ще в день створення. Бог створив психопатів. Люди просто хворі збоченці помішані на власному лайні та на власних фетишах. Але якби він був інакшим, я б тут просто не прижився…

Сів на край тротуару від болі в боці. З голови вже стікали струмки, але я не переймався цим. Дістав ще сигарету. Дим різав легені скальпелем, але смак тютюну виграв битву за моє здоров’я.

Не встиг я докурити, як переді мною зупинилась машина. Старенька копійка. За кермом був усміхнений старий. Роки проробили в його голові лисину, але його це не тривожило. Зморшкувате лице розтягнулось в усмішці.

- Сідай, підвезу! – він потягнувся і відчинив мені двері. – Чого будеш мокнути?

Я погодився. І то правда.

- Сергій Іванович, – простягнув мені руку.
- Макс – потис її.

Знову холод. Не такий сильний, як в Лілі чи того лисого, але явна ознака мітки. Я придивився уважніше…