Розділ 18.

116 13 5
                                    

Робота не задалась з самого початку. Як тільки я відкрив двері офісу, мене зустріла похмура пика охоронця. Великий, лисий і злий, з свинячими очима та приплюснутим носом. Його голова скидалась на деформоване яйце.

- Що вже наробив? – видав замість привітання.

Голос швидкий, звучить різко, неважливо, що він говорить, і в якому він настрої.
- Впав, – я подумав, що він питає за мої синяки.
- Так впав, що тебе вже міліція чекає? – його чорні очиці зблиснули наче світло в темряві.

Єдине, що давало мені впевненість і терпіння це факт, що він не любив нікого, крім себе. Він не знав, чим ми тут займаємось, сидячи на телефонах, чи за комп’ютерами. Він думав, що ми зайняті незрозуміло чим важливим, або безглуздим.

Неважливо, він однаково вважав нас зарозумілими гівнюками. Його свідомість раз у раз нагадувала собі, що він тупіший од нас. Його це бісило, але він не міг нічого з цим зробити. Невдаха.

І він ненавидів нас. Ненавидів так сильно, як я ненавидів все. Тут я його розумів. Я знав як йому жити з цим.

Але мене не обходили його проблеми та внутрішні муки. Клав я і на нього і на всіх.

- Яка міліція? – спокійно перепитав я.
- Та он, двоє сидять в кабінеті шефа, чекають, – злостиво всміхнувся.

Мене не посадять, так що зітри цю ідіотську посмішку зі своєї гидкої пики! Але говорити в слух я нічого не став. Я не став поводитись зверхньо. Не люблю. Я напружив усі лицьові м’язи і видав йому ледь помітну посмішку. Варто подякувати, що я і зробив. Він провів мене підозрілим поглядом до самого офісу.

Для чого мене шукає міліція? Цього я не знав. Не поспішаючи, я пішов в офіс шефа. З коридору доносились голоси. Грубий, рявкаючий голос шефа я впізнав одразу ж.

- Він чотири місяці тут працює, ніби нічого такого за ним не помічав. Роботу свою робить добре, в конфліктах з іншими я його не помічав.
- Де він працював до того? – почувся приглушений голос.
- В Києві. Він не особливо розповідав про роботу, та про причини переїзду…

Так, потрібно це припиняти. Нема чого цим холопам в формі наводити про мене справки!

Я постукав і одразу ж відчинив двері.

- Салют, бос! – всміхнувся я. – Чув, мене тут шукали?
- Шукали, Макс, – сумно сказав шеф. – Он знайомся…

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now