Той, що обманює смерть

Розділ 32.

Думки про Лілю не зникали до самого дому. Мені доведеться її залишити. Нічого дивного, я й раніше робив таке. Чому раптом я став такий емоційний? Що, в біса, зі мною коїться? Чому мені так важко залишити її? Чому я постійно бачу її очі перед собою?

Я повернув ключ, і двері відчинились. Темно, але очі звикли. Карина вийшла з кімнати в одній футболці. В руках в неї пляшка шампанського.

- Я чекала, – прошепотіла вона.

Думки про Лілю зникли. Емоції? Які? Де? Вона включила світло. Я зажмурився

- Нові побої? – запитала вона.
- Марко тут, – пояснив я.
- Зрозуміло! – невдоволено сказала вона. – Чому він шукав тебе?
- Не знаю, – збрехав я.

Вона не повірила. Невдоволено склала руки на грудях.

- Ти мені обіцяв, – тихо сказала вона.
- Я встигну зробити все! – сказав їй.
- А раптом ні?
- Тоді я поїду з тобою не закінчивши справи.

Я роззувся, зняв одяг, закинув його в пральну машинку. Вона ритмічно загуділа. А я стояв голий біля раковини і вмивався. Карина зайшла слідом. Поклала руки мені на плечі.

- Я приїхала сюди заради тебе, – сказала вона. – Я відклала всі свої справи заради тебе.
- Знаю, – тихо сказав я. – І дякую. Скоро все закінчиться.
- Я не можу вічно чекати на тебе! – По її щоках покотились сльози.

Я мовчав. Мені не хотілось нічого говорити. Та й не знав я, що говорити. Я розумів її. Я розумів, як їй чекати мене після чогось такого. Постійно є ризик, що я не встигну, що помру разом з тим кого рятуватиму. Вона жила зі мною і знала, в що ми з братом іноді влізали. Вона не молоділа з часом і, як будь-яка жінка, вона хотіла стабільності. Вона любила мене і хотіла, щоб я любив її. Я знав, що мені пощастило з нею. Хтось може сказати: блять, вона ж працювала в ескорті, скільки чоловіків вона знала...

Я шлю таких людей нахуй. По перше, я все ще намагаюсь не відставати. По друге, такі думки є тільки в невдах. Ви над цим замислюєтесь? Ви невдаха і багато радостей сексу обійшли вас стороною. Ви мовчите про це, може навіть притягуєте церкву в свої жалюгідні виправдання. Я ж впевнений в її почуттях більше, ніж в своєму прокляттю. Її не тягне на ліво, вона дійсно знає, що хоче від життя. Це особисте діло кожного. І кохання однієї такої, як вона варте тисячі ваших…

А чи любив її я? Не знаю. Казав, що люблю. Чи зміг би я прожити з нею все життя? Думаю, що зміг би. Рутинне сімейне життя нас би бісило, ми часто б сварились, але сварки є завжди. Ми були б щасливі…