Морозний сад

- Ще один? – сумно зітхнув молодий слідчий. – У цьому парку так багато людей замерзає...

- Лихе місце, - кивнув медбрат, разом з напарником заносячи до машини швидкої ноші з тілом літнього чоловіка. – Мене ще бабця в дитинстві застерігала, щоб не грався тут, особливо в темну годину. А взимку його навіть безпритульні оминають.

Коли швидка повезла тіло до моргу, слідчий з сумом подивився на старий парк, в протилежному кінці якого виднілася в минулому – розкішна графська садиба, а нині – художній музей. Йому страшенно захотілося прогулятись до неї та ще раз помилуватись дивовижною будівлею. Вона кликала його, вабила.

Дивовижний маєток зачарував молодого чоловіка того самого дня, коли він приїхав до цього міста абітурієнтом. Відтоді юнак намагався віддавати паркові кожну вільну хвилину та подовгу розглядав старі мармурові колони. Але, на жаль, він вже давно тут не бував – справи та обов'язки занадто сильно затягнули в життєвий вир.

І от зараз, випадково потрапивши до улюбленого парку через службові обов'язки, слідчий збагнув, як сильно скучив за старою садибою! Проте він не міг залишити оперативну групу, хоч майже всі справи й було завершено. Зараз треба з'їздити до відділку та зайнятися паперами.

Але до садиби він, все ж, ще навідається. Згодом.

* * *

Сніг. Скільки пам'ятаю, тут завжди сніг, і завжди імлистий зимовий ранок. А ще туман, з якого крижаними привидами виринають рясно вкриті інеєм дерева. Сніжинки повільно спускаються з сірих небес великими пластівцями.

Я все гуляю тут, але нічого, крім цього зимового саду, не бачу. Крок за кроком, блакитна тафта подолу пишної сукні шелестить по пухкому, білому, незайманому снігу. Іній давно вкрив мої прикраси. Здається навіть, що тонкі білі мережива – це морозні візерунки, які намерзли за час моєї прогулянки.

Рукам холодно. Скільки не дихаю на них, скільки не розтираю – все одно пальці мерзнуть. Ніколи б не подумала, що можна так мріяти про рукавички чи муфту!

В голові все давно змішалося. Тому навіть не можу пригадати, як опинилась тут. Найдавніше що пам'ятаю – це як я дуже сильно стомилась та присіла під одним з цих дерев, але за хвилину відпочила та пішла далі. Відтоді скільки не блукаю – світанок ніяк не переродиться в день.

- Гей, ви!.. – з надією гукаю я, примітивши розпливчасту постать за білою, пухкою завісою туману.

Він здивовано озирається, збентежено вглядається в туман: зовсім молодий чоловік в дивному, довгому чорному пальто. Чомусь в очах його застигає страх. Він робить крок назад, але посковзується та падає на сніг.

- Будь ласка... - шепочу я та підходжу до нього ще на крок. – Я так довго тут блукаю... Мені так холодно, так сумно. Допоможіть мені, будь ласка!

Він розглядає сльози, які замерзають на моїх щоках, але досі нерухомо сидить на холодній землі.

Хоч хтось, хоч одна людина! Справжня, тепла... невже нарешті не марево?

Схиляють над ним та тягнусь тремтячою долонею до його обличчя. Я так мрію до когось доторкнутись – лише б один єдиний дотик! Чому, чому він хоче відсахнутись?!

Шепочу щось, та з надією торкаюся його щоки... але тієї самої миті він розсипається білими пластівцями снігу, які відносить порив морозного вітру.

...Мабуть знову привиділося.