Той, що обманює смерть

Розділ 40.

Квартира залишилась позаду. Я не закривав двері. Лише прикрив їх. Більше мені не було чого тут робити. В коридорі тепер було тепліше. Навіть пітьма відступила. Не було того крижаного трепету та страху. Не було прокляття. Ми змогли це. Я відмовлявся в це повірити, але факт є фактом. Може мені це сниться?

Ні – вирішив я, крокуючи по коридорах людського мурашнику. Я вже робив це раніше. Це відчуття радості й тріумфу однаково змусить тебе сумніватись. Якщо ти живий, ти справився, ти йдеш з перемогою, крім очевидної радості в тебе є лише два відчуття: спокій і сумнів. А раптом ти не зробив усе, що було потрібно? І марно боротись з цим, таке не проходить.

Ми з Лілею зайшли в ліфт. Я натиснув кнопку вниз, і скрипучі двері почали закриватись. Троси натужно завили, і ми почали поволі спускатись вниз. Вона мовчала. Я теж. Не тому що не було чого сказати, просто не хотілось. Я починав грузнути в болоті з власних думок. Що ж, нехай. В мене не було сили з ними боротись.

-Макс? – тихо покликала Ліля.

Я глянув на неї. Вона була бліда і стомлена. На її устах то з’являлась, то зникала усмішка.

-Ми ж зробили це? Правда?
-Правда, – я пригорнув її до себе.

Вона піддалась без найменшого опору. Може вона хотіла ще щось запитати, і я навіть здогадувався, що саме. Ні, не сьогодні, не зараз. Я просто хочу перебороти сумнів і розуміти, що зробив усе, правильно.

Вже вечоріло, коли ми вийшли з під’їзду. І ось тепер я розумів, чому Ліля не хотіла нічого розповідати. І чому зі мною залишилась вона. Решті було не до мене. Священика і відьму обступили журналісти.

Наталя тепер з відьми перетворилась на богобоязку цілительку, а отець Михайло розповідав про чудеса екзорцизму. Я переборов ту відразу, що тяжкою печаттю лягла на моє лице. Серйозно? От так ви робите? Замість тихого спасіння людей в будинку, ви придумуєте нісенітниці. А бовдури, що зібрались навколо, зі священним острахом та відкритими ротами ловлять кожне ваше слово. Отець Михайло розповідав про Бога, Наталя радо приєднувалась, раз у раз, намагаючись пропіаритись.

-Ходімо, – сказала Ліля, побачивши мій вираз лиця.

Я послухав її. Ми поволі пробрались попри натовп, що оточив цих двох. Чорти б їх по-брали!

Рекламувати свої дуті таланти на кількох смертях. Вони: або ідіоти, або прогнили наскрізь. Марко з Сашею чекали нас біля машини. Саша щось питав, тримаючи в руках важку папку з якимось документами. Але вони замовкли при нашому наближенні. Брат простягнув мені пачку сигарет.