Той, що обманює смерть

Частина 3. Старі Помилки. Розділ 41.

В барі було темно, людно і шумно. Грала якась місцева група. Патлаті худі додіки, щось лабали, гарчали і скрімили. А їм в такт всіляка шваль мотала головами так, що здавалось, хтось з них впаде, скрутивши собі в’язи. Я любив таку музику колись. І зараз люблю. Але не, блять, в такому виконанні.

Ми з Лілею помістились на двох вільних стільцях біля бармена. Я замовив горілки. Пити, так пити. Бармен уважно глянув на моє побите лице, але потім мабуть вирішив, що я не створю проблем і перестав звертати на мене увагу. Що ж, нехай, допоки він обслуговує нас мене не обходить його ставлення до мене.

Ліля наливала.

- В мене тяжка рука, – попередила вона з лукавою посмішкою.

Я знизав плечима. Тяжка то тяжка, фіг з ним. Мені не хотілось говорити, не хотілось думати. В голові свої війська збирало обурення. Чому мені так не щастить? Як тільки я думаю, що зробив все правильно, постійно знайдеться хтось, хто мені підісре. Марко забрав Сашу до себе в команду. І це при тому, що люди, що не нюхають землю з іншої сторони поряд з братом практично не затримаються. Саша стане ще однією маріонеткою в його грі в Бога. Лялькою, котра відправиться на сміття, коли в ній відпаде необхідність.

- Давай! – ми цокнулись і перехилили.

Горілка пропалила мені горло, що аж засльозились очі, але коли я на це зважав.? Сьогодні я не відступлю, хоч би скільки разів вона лізла назад на волю. До затемнення в очах та в душі. Останню фразу я правда сказав вслух. Ліля здивовано глянула на мене, але єдина реакція була тим, що вона просто знизала плечима.

- Давно в тебе ці здібності? – запитала вона.
- З дитинства, – якимось чужим голосом відповів я. – Я вже не пам’ятаю, коли в мене цього не було.
- Може щось просто сталось? – з надією запитала вона.
- Ні, – я розлив нам горілку. – Це не фільми про героїв. Нічого такого не сталось. Просто якось я зрозумів, що саме зі мною стається. В Марка було те саме. В шістнадцять, чи в сімнадцять ми вирішили спробувати врятувати когось.

Ліля співчутливо глянула на мене.

- І тоді ви зрозуміли…
- Ні, – перебив я, відправляючи, ще одну порцію пійла в свій багатий внутрішній світ. – Це ми зрозуміли пізніше. З того часу ми й почали свої експерименти…
- Зрозуміло, – вона теж перехилила чарку. – А я думала, що зі мною щось не так.