Розділ 43.

65 11 0
                                    

В моїй квартирі були якісь голоси. Я обережно роззувся і зайшов на кухню. Карина, Наталя і Саша сиділи за столом і весело щось обговорювали. На столі були чай, печиво. Така собі передача «Допоки всі вдома». Ніколи її не любив, а зараз спостерігаю, щось таке у власній оселі. На цьому ж столі був відкритий номер місцевої газети. Краєм ока я побачив статтю про вчорашні події. Отець Михайло разом з сидівшою за столом відьмою (цілителькою в газеті) По черзі відповідали на запитання.

- Як погуляв? – холодно запитала Карина.
- Нормально – я сів до них.

Нікого з них (крім Карини звісно ж) я не хотів бачити. Тепер ніхто не посміхався В моїй квартирі наступила тишина. Я вирішив взяти ситуацію в свої руки. Тепер моя черга. Час брати реванш…

Схопив газету зі стола і почав голосно перечитувати їхні цитати. Мозок знав, що вибирати. Навіть моя совість хотіла помсти.

Це було нелегко, – почав я, передражнюючи коментар Наталі. – Ми мусили гарно підготуватись. Але з нами був Бог, і ми знали, що в нас все вийде…

Чому ми об’єднали зусилля? – перескочив я на священика. – Церква намагається не відставати від науки і, тим більше, не відкидає те, що доки не піддається поясненню. Також ми віримо, що цілющі здібності Наталії, нашої ревної прихожанки це дар, що знайшов своє пробудження в потрібний час…

Таким гнилим пафосом просякла вся стаття. Високі слова для дегенератів-читачів. Карина не витримала першою.

- Досить! – гаркнула вона. – Не роби з себе посміховисько!
- О, Наталочко, – не вгавав я. – Ти навіть контакти свої залишила! Вітаю, хулі! Від клієнтів мабуть немає відбою?
- Побачимо завтра, – холодно сказала та. – Це і моя заслуга…
- Макс! – Саша примирливо підняв руки. – Нам не обов’язково сваритись.
- Заглохни і звали звідси нахуй, клятий Іуда! – заволав я на нього. – Довбаний ідіот! Чим ти взагалі думав, коли підрядився допомагати моєму братові?! Він тебе з’їсть і виплюне, коли потреба в тобі відпаде. Спитай Карину, якщо не віриш мені…

Від нервів я встав, відкинувши стілець назад та пожбуривши газету в дальній куток кухні. Наталя з Кариною прекрасно подавляли свої емоції, Саша нервово склав руки в кулаки і тримав їх на столі. Я ж міряв кроками кухню.

- Я йому сказала, – втрутилась та. – Ми хотіли з тобою поговорити про це…
- Невже? – я склав руки на грудях і оперся на плечима на холодильник.

Поговорити? В мені все аж кипіло. Моментами мені здавалось, що я от-от в зірвусь від злості. Недоумки кляті! Сука, сидять в мене за столом… Поговорити вони хотіли…

Наталія піднялась. Вона зміряла мене презирливим поглядом. Вона гордо покрокувала попри мене гордо тримаючи свій стан.

- Ти видно не готовий до розмови, – кинула мені вслід.

Тоді додала.

- Так ти ціниш мою допомогу…

Саша не встиг нічого зробити, так як він не поспішав вставати з-за столу. Я схопив Наталю за плечі, розвернув до себе, і з всієї сили вдарив її спиною в найближчу стіну. Давно хотів це зробити, та причини все вивітрювались з приходом до неї.

- Допомогу? – прошипів я, здавлюючи пальцями її тендітні плечі.

Саша підірвався з-за столу, але Карина схопила його за руку і посадила назад.

- Краще не лізь, – прошепотіла вона. – А то потрапиш під удар.
- Я його не боюсь! — гордо заявив той, але все ж сів назад
- А дарма…

Далі я не чув. Мої, переповнені люттю очі дивились в її насмішкуваті, з тінню остраху.

- Допомогу? – повторив я.
- Мені боляче! – заголосила та.
- Ти ледь не відправила Лілю на той світ, щоб отримати владу над духами. Ти б і нами пожертвувала… Ні, не нами, – зрозумів я, тоді кивком голови показав на Сашу. – Ним, правда? Ти ж не знала, що нам буде потрібна допомога. А от спокусити його і закохати в себе для тебе раз плюнути. І залишити його, як приманку для полтергейста, щоб той не вчепив тебе? Хорошу жертву знайшла...

Вона мовчала. Її лице поблідло. Вона намагалась вирватись, але я міцно тримав її.

- Тоді ти вирішила пожертвувати Лілею. Нас би не було поруч. Ти б списала все на нещасний випадок, правда? Зате скільки б сили тобі дісталось! Ти б більше не страждала фігнею із розряду гадань на картах…
- Вона і так мічена, – в неї по очах потекли сльози. – Тобі її не врятувати…
- Це не тобі вирішувати! – заволав я.

Мої руки відпустили її і вона безсило сповзла по стіні. Вона підібрала коліна під себе і затулила обличчя руками. Я ще не бачив її в сльозах. Від гордості та зверхності не залишилось і сліду. Вона смикалась і тряслась, ховаючи свої сльози. А я стояв над нею. Нічого крім зневаги я не відчував. Мені не було її жаль. Вона отримала по заслугах.

- Це правда? – почув збоку голос Саші.
- Що?
- Те, що вона…

Він був блідий і виглядав гірше Наталі. Десь глибоко в душі я розумів, як йому. Молодий ще, наївний. От чого, а такого він не очікував.

- Припини дозволяти іншим використовувати тебе – суворо сказав я. – На добрих воду возять, чув таке?

Він промовчав. Я ж сів за стіл. Карина хотіла взяти мене за руку, але глянувши мені в вічі передумала.

Ті мертві люди з моїх галюцинацій були праві. Я занадто слабкий. Тому я й позаду свого брата. Час це виправляти.

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now