Розділ 49.

70 9 0
                                    

Найважче це розрізати мотузки на руках. Як тільки я відірвався від крісла і простягнув зв’язані за спиною руки через ноги, я зрозумів, що це було ще легко. Мої зап’ястя викручувались наче вужі. Шкіри на них вже не було, зате мотузка покрилась кров’ю та здертою плоттю. Я гриз мотузку зубами, раз-у-раз ковтаючи або випльовуючи залишки ворсу.

Врешті мені вдалось. Ще кілька хвилин помучитись з ногами і на вихід. Тіло слухалось слабо. Все заніміло, інколи пробігали корчі. Але перспектива стати безіменним кормом для хробаків — мене аж ніяк не тішила. Врешті я встав. Знайшов свої речі. Оглянувся в гаражі в пошуках чогось, що могло б мені допомогти витягти моїх товаришів. Але нічого кращого за під’єднаний до акумулятора дріт я не знайшов.

- Ну, краще ніж нічого.

Двері в гараж відкрились. Не придумавши нічого кращого, я сів на стілець, сподіваючись, що ніхто не помітить, що я розв’язався. В гараж зайшов той скінхед, що катував мене. Він більший і сильніший за мене. Шанси нерівні, а якщо ще врахувати, ДТП і катування…

Але я знав, що вибору немає. Я не міг підвести їх. Мій брат, Саша, навіть відьма з Лілею, всі вони в небезпеці через мене.

Карина, подумки звернувся до неї (хоч я й знав, що вона ніяк би це не почула), ти права. Я знаю на кого я перетворився. Але це мій вибір. Щоб справитись з всім цим, я маю стати таким. Я був занадто м’яким весь цей час. Я тікав, боячись брати на себе відповідальність на себе. Краще вже ігри мого брата, ніж така втеча. До цього часу мені чисто випадково щастило. Тепер удача вичерпалась. Є тільки рішучість. Є сила волі, незламність.

З приближенням скінхеда я почав скаженіти. Хотілось зірватись з місця, вчепитись в нього руками. Здавити його шию. Але ще не час.

- Готовий продовжувати? – насмішкувато сказав той.
- Де мої люди?
- Поряд, – він ухилився від відповіді. – Кричали і плакали, наче дівчатка. Молились, лише б я перестав.

Він блефував. Я сподівався, що він блефував. Всі вагання відійшли на задній план. Нехай втратить пильність. Нехай повернеться до мене спиною.

- Ти зараз теж будеш молитись, – сказав він. – Будеш плакати наче маленька дівчинка.

Я мовчав. Давай, хвались, залякуй. Переконуй сам себе в своїй силі…

Він повернувся до мене спиною. Хотів справити на мене якесь враження. Ще сильніше залякати. Я не слухав його. Його слова не містили ніякої корисної інформації. Це гнила людина, й не варто витрачати час на таких людей. Ні до чого доброго це не доведе. Гнила біомаса. Мабуть за це я й вдарив його кріслом в спину.

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now