Той, що обманює смерть

Розділ 58.

Василь Соколовський помітно постарів за ці роки. Від його сили та молодості залишилась лише тінь. Горда хода пізнала перші ознаки сутулості. Сірий костюм тепер недбало сидів на ньому. Він посивів і почав лисіти. Лице висохло зморщилось та обзавелось окулярами.

Хижий вовк постарів, та ось-ось мав поступитись місцем більш молодим хижакам.

От тільки він цей момент намагався відтягнути. Він прийшов сам, без своїх головорізів, що мали псевдо наукове прикриття. Проте я б був найбільшим ідіотом на світі, якби недооцінив його. Марк мовчки запросив його в вітальню, щоб переговорити. Чим ближче я до нього підходив, тим холодніше ставало. Він побачив мене та криво всміхнувся.

- Привіт, Макс, – він простягнув мені руку. – Як поживаєш?

Стало дико холодно. Кольори зникли з цього світу. Я вже не тут. Я лечу духом без плоті в машині швидкої допомоги. Я бачу старе бездиханне тіло свого ворога, бачу як над ним нависла бригада медиків. Бачу, як на ЕКГ йде рівна лінія. І розумію, що його серце аж ніяк не поспішає качати кров по його організму.

Бачу як лікарі безсило сидять обабіч нього. І я розумію, що мого ворога от-от не стане.

- Прекрасно! – я не зміг стримати посмішку.

Глянув на Марка. Той мовчки дав знак, що теж все побачив. Все стало на свої місця: брат не хотів псувати мені сюрприз, хотів щоб я все побачив сам.

- До речі, – Соколовський махнув в бік дверей. – Привітайтесь з Аліною.

Аж тепер я звернув увагу на чорняву дівчину, що тихо стояла в коридорі. Чорний одяг, як в любителів металу та року, десь з далекого 2007-го. Її лице опущене вниз, так що волосся падало на нього, але бліду шкіру я таки роздивився. Щось з нею було явно не так. Щось, що я аж похолов всередині. На повію не схожа, навіщо Соколовський притягнув її з собою?

- Привіт, – недбало махнув їй Марко.

Аліна не відповіла. Вона навіть не глянула на нього. Аж тут я зрозумів, що не так. Швидким кроком я пересік кімнату, і помчався до неї. Вона хотіла відійти, але вперлась в стінку. Її тіло рухалось мляво, хоч була вона явно молодша за нас всіх. Однією рукою схопив її за плече, іншою за підборіддя. Очі Аліни дивились на мене, але не бачили.

- Чим ти її накачав? – з неприхованою злобою звернувся до Соколовського.
- Нічого такого, – спокійно сказав той. – Звичайні транквілізатори. Не переживай, з нею нічого не станеться.
- Ти з всіма таке робиш? – я відпустив її, і направився до нього.

Між нами стали Саша і Марко.

- Тільки з дуже агресивними, – спокійно сказав той. – Вона небезпечна, Макс. Повір, ми довго її шукали…
- Це не наша справа, – тихо прошепотів Марко. – Пам’ятай, для чого він прийшов…

Я мовчки кивнув. Якась частина мене сподівалась, що моє видіння справдиться ще до закінчення розмови. Навіть не сподівалась, пристрасно бажала цього.

- Ну, так може ми обговоримо те, заради чого я прийшов? – Соколовський взяв ініціативу в свої руки. – Це в наших спільних інтересах.

Всі присутні глянули на мене. Я оглянув кожного з них.

- Ну що ж, – розвів руки в сторони. – Почувайте себе як вдома, пане професоре.