Той, що обманює смерть

Розділ 64.

Мій брат сидів за столом на кухні. На столі біля нього стояло дві чашки кави. Він дещо знітився, коли побачив мене. Але витримав лице, швидко взявши себе в руки.

- Це мені? – насмішкувато запитав його.
- Я взагалі то чекав на Лілю, – без тіні сорому відповів він.
- Ага, он як, – мені захотілось зареготати, але я стримався. – і давно ви…
- Тобі яке діло? – гаркнув він.
- І дійсно, – я сів навпроти нього.

Хвилину ми мовчали. Брат дивився кудись в стелю, я спостерігав за проливним дощем за вікном. Небо сьогодні було затягнуте.

- Через тиждень після того, як ти зник, – тихо сказав Марко.
- Ясно, – байдуже відповів я – Вітаю.
- Злишся?
- Ні, – чесно признався йому. – Це не має нам завадити. Не має ж?

Я уважно подивився на нього. Невже він може відчувати до когось симпатію? Марко? Симпатія? До когось, крім себе? Це мій брат взагалі?! Аж незвично стало.

Мабуть, я таки мало його знаю.

- Ні, – впевнено відповів він. – Не має.

Знову мовчанка. Я хотів вже було йти, коли він заговорив.

- Ми спізнились. Соколовський вчора склеїв ласти. Серце…
- Я б збрехав, якби сказав, що мені його жаль. Старий вилупок заслуговував гіршої участі.
- Робити тепер що? План потрохи тріскає по швах.
- А мені здається, що навпаки, – я піднявся з-за столу.

Відкрив вікно, оперся на підвіконник і закурив.

- Соколовський був нашим білетом на вихід. Тепер доведеться розгрібати все без його допомоги…
- Соколовський знав, на що ми здатні, – перебив його. – Він би не дав нам піти просто так.
- Він міг допомогти нам.
- Замість нього прийде хтось інший, – я повернувся до нього лицем. – Хтось з більшими амбіціями. І на цьому ми зіграємо.

Марко здивовано глянув на мене. Він точно такого не чекав. Його очі розширились від здивування. Він усвідомлював, що я правий. Це був план. Зіграти на амбіціях, того, хто хоче зайняти місце Соколовського.

- Ти ж вже знаєш, що робити? – запитав він.
- Так.
- І ти знаєш, як знайти потрібну людину?
- Ні, але я знаю того, хто нам допоможе.
- Аліна? – зморщився Марко.
- Так, – спокійно сказав я. – Аліна. Тепер вона з нами.
- Звідки така впевненість.

Звідти, що вона відчула делірій на собі. Звідти, що вона краще нас розуміє, де його можна застосувати.