Той, що обманює смерть

Розділ 65.

Я прийшов на місце зустрічі вчасно. В мене проскакувала думка запізнитись, чи перевірити наявність хвостів, але я не став цього робити. Це суперечило би плану. Ми ж з Марком, нібито мали домовитись про зустріч. Прийшов я один. Мій брат повинен був до пори до часу залишатись в тіні. Ми не знали, хто має прийти на, і які плани були в приємника Соколовського. Може, до кінця вечора нас знайдуть з перерізаними горлянками в Дніпрі, біля кафе, поблизу якого ми сиділи.

- Лате, будь ласка, – попросив офіціантку, що прийшла до мене.

Дівчина мило посміхнулась, забрала меню і пішла. В кафе на свіжому повітрі було людно. Мені пощастило зайняти столик з видом на річку. Просто божественна панорама. Грала музика, я мимоволі вслухався в слова.

Виводок, виродки, ви робіть висновки —
Біблія чи устав.
Чиї ж ці злочини в Зоні оточення
Ті, хто своїх чекав.

Довго чекати мені не довелось. До мене підсів молодий чоловік десь мого віку. Джинси, сірий піджак, коротка акуратна стрижка, блідо голубі очі. Його можна було б вважати красивим, якби не перебитий ніс, що псував його лице та бліда шкіра, наче він користувався гримом якогось пантоміма. Чомусь він здався мені знайомим.

- Ти, мабуть, Макс? – приязно всміхнувся він.
- Залежно хто питає, – я все ще любувався Дніпром.
- Той, з ким ти говорив. Я Тарас.

Він простягнув руку. Я на мить завагався і все ж потис її.

Піару порції міряти хлопцями
з горя залитий комбат.
Твою мать, Родина не без уродов, Блять
ділимо верби брат.

- Кляті голоси в моїй голові. Я більше не можу їх чути.

Я ледь не висмикнув руку. Кафе на березі Дніпра зникло. Люди навколо зникли. День зник, замість нього прийшла ніч. Тарас вже не виглядав охайним та ввічливим. Ми з ним стояли на колії вокзалу, і обоє чекали наближення поїзду. Мене не висмикнуло з тіла. Це не було видіння.

Це був спогад. Ось він – той, кого я безуспішно шукав. Вбивця, на чий слід я натрапив, спокійно сидів зі мною за одним столиком.
- То, про що ти хотів поговорити зі мною? – запитав Тарас.
- Не з тобою, – я швидко опанував себе. – З твоїм босом.
- Боса вже немає, – він навіть не намагався зобразити на лиці печаль. – Тому таки зі мною. Але ти ж знав це, Макс?

Я промовчав. Цікаво, а він впізнав мене?

Ластівки над містом низько – на дощ..
Пластикові миски звісно, не борщ.

- Ми не будемо переслідувати вас з братом, – продовжив Тарас. – Навіть запропонували б вам роботу.
- І що за робота? – поцікавився я.
- Бачиш, нам потрібні такі люди, а вам мабуть набридло постійно змінювати місця проживання.
- Продовжуй, – я намагався виглядати спокійно, щоб не видати себе.
- Робота для вас проста, ти з братом займались цим все життя. Обманювати смерть.
- Тобто, захищати потрібних вам людей, – криво всміхнувся я.
- Саме так. Оберігати їх від різного роду вкорочення віку.
- Ти ж розумієш, що робити це вічно не вдасться.
- А цього й не треба. Достатньо рівно до певного моменту.
- Допоки вони вам потрібні.
- Я б не так це назвав, але ти правий. З свого боку можемо гарантувати захист всім членам вашої маленької групи. І пристойні умови праці. Час зупинитись Макс! – він щиро всміхнувся дивлячись мені в очі.

Знов храми свічками потворні свідчення тих,
хто піарить смерть.
Уставу істина – заповідь викресли або
діли на чверть.

А своїм жертвам ти теж так дивився в очі перед тим, як забрав їх життя? Теж так посміхався?

Якщо я вистою навіть з нечистою
тут вже не до святих.
Ти ж знаєш, Господи навіть Апостоли
кривдять колись своїх.

- Ми не вороги одне одному, – продовжив він.
- Мабуть ні, – вдавано погодився я.
- Давай зробимо так, щоб більше не було ніяких конфліктів, ні недомовок, – він простягнув мені руку.
- Ну, давай, – я видавив з себе посмішку.

Ластівки над містом низько – на дощ..
Пластикові миски звісно, не борщ.

Мене аж розпинало від злості. Ось він – той, кого я шукав, той, через кого я перестав рятувати людей.

Ось він – сидить переді мною, та всміхається, наче нічого не сталось. Я не бачив його лиця, перед моїми очима метались лиця тих людей, що я бачив в морзі по його вині. А він сидить, наче це не він!

Все водночас стало на свої місця. Ось чому він не покараний, ось чому він і залишиться таким самим не покараним. А я сиджу перед ним, вичавлюю з себе посмішку і розумію, що це й моя вина також.

Щось в грудях мовчки заволало від болі. Я тримав цей крик в собі, не давав йому вирватись на волю. Крик все ріс і ріс, пробирав мене зсередини, зігріваючи чорним вогнем ненависті.

Він попрощався, встав і пішов. Я закурив. Ось вони, жарти долі. Наче сьогодні не спекотний літній день, а кляте перше квітня. Наберись терпіння – сказав я собі.

І зірвався з місця кинувши гроші за лате на стіл. Цигарка докурилась в кілька затяжок.

- Так не можна! – говорило щось в мені.

Він йшов геть не оглядаючись. А я мчав за ним. Незнаний до цього часу гнів гнав мене вперед. Я піддався крику всередині мене.