Розділ 66.

54 12 1
                                    

Кляті голоси в моїй голові – тоді, коли я вперше почув це від нього, я не надав цьому значення, бо на нас нісся потяг. Тепер я розумів, в чому була проблема. Від цього мені ставало ще гірше, очі застеляло сліпою люттю.

Тарас повернув, тоді спустився в підземний перехід. Я промайнув за ним. За весь час, що я йшов за ним, не було ні одного видіння. Моя темрява сьогодні не визнавала чорно-білих галюцинацій. Я спустився за ним. Я жалів, що в мене немає ножа. Тоді б я зробив все швидко, без вагань. В переході крім нас не було нікого. Хоча я не впевнений, що мене б зупинило навіть якби там були маленькі діти. Я бачив перед очима лише його…

Тарас докрокував до середини темного переходу і зупинився. Він весь цей час знав, що я йду за ним. Я прискорився. Він повернувся до мене лицем.

- Впізнав все ж таки? – з глузливою посмішкою запитав він.

Замість відповіді я перейшов на біг. Врізався в нього з силою потяга, збив на землю. Вдарив кулаком в лице. Глузлива усмішка все ще була присутньою на його лиці. Я захотів стерти її. Замахнувся…

Тарас швидко викрутився скинувши мене з себе. Холодний асфальт прийняв мене без особливої радості.

- Припини, Макс! – зареготав він піднімаючись.

Крик, що його чув лише я, нарешті вирвався назовні. Я не впізнав власного голосу. Швидко піднявся, кинувся на нього з кулаками. Один удар, другий, третій і ні один не досяг цілі. Тарас з легкістю ухилявся від них, і я досягав лише пустоту позаду нього. Він відповів зненацька, потужним аперкотом в бороду. В мене клацнула щелепа, в переході стало ще темніше, ноги підкосились і я змушений був викинути вперед руки, щоб не впасти. Асфальт знову прийняв мене без особливого ентузіазму.

- Ти нічого не зможеш мені зробити, – почув голос позаду.

Його руки схопили мене за плечі і потягли вверх. Я швидко розвернувся, пробив кулаком в пах. Тарас застогнав, в нього підкосились коліна. Я схопив його за голову, притягнув до себе і вдарив чолом в ніс.

Щось захрустіло, в Тараса пішла кров. Він впав на спину. Я хотів налетіти зверху, хотів задушити його своїми руками, але він відпихнув мене ногою в груди.

Піднялись ми одночасно. Тепер Тарас не всміхався. Його закривавлене лице перекривило від болю та злості. Він вдарив лівим прямим. Я інстинктивно ухилився вбік. Інстинкти говорили відскочити, розірвати відстань, але я не слухався. Влетів в нього з всієї сили, щоб звалити на землю, але мені не вдалось цього зробити. Тарас відповів серією коротких ударів по корпусу і фінальним в голову.

Той, що обманює смертьWhere stories live. Discover now