Той, що обманює смерть

Розділ 76.

- Гей, ти що заснув? – Аліна потрясла мене за плече.

Я розплющив очі. Шия затекла. Ми попали в затор, тож тепер мали чекати. Сашко нервував. Йому було некомфортно почувати себе, затиснутий між інших машин. Я все ще протирав очі. Знов снилось Я вже не міг точно сказати, відколи мені почало снитись минуле. Рідко, але мітко.

- Просто повільно кліпаю, – буркнув я, розтираючи очі.
- Так, звісно, – байдуже протягнула Аліна.

Більше ми не говорили.

***

Я не знаю, скільки часу я провів в темряві, доки не почув її голос.

- Макс! – крик пронісся спалахом світла в темряві.
- Ліля! – зрадів я. – Йди на звук мого голосу!
- Я не можу вибратись! Макс!!!

Пронизливий крик. Я побіг до неї, але вона все ніяк не ставала ближче.

- Що мені робити, Макс?!
- Ти знаєш, що! — крикнув у відповідь.

Вона повинна відмовитись! Повинна сказати ці слова. Тоді все скінчиться!

- Ні!
- Тоді ми застрягнемо обидва!

Де ж ти є? Я все ніяк не міг дійти.

- Макс, мені страшно!
- Скажи те, що треба і все скінчиться.
- Пішов ти!
- Ми не виберемось звідси. Вирішуй!

Я не чув цього, але знав, що вона сказала потрібні слова...

Знову спалахи. Я покрокував туди звідки вони з’являлись. Ось маленька цяточка білого світла розширюється прямо в мене перед очима. Я не помітив, як воно стало нічним шумом Києва.
Я прийшов в себе. Ліля склалась калачиком поряд і плакала.

- Ненавиджу вас! – тихо схлипувала вона.

Я хотів простягнути руку, погладити її…

- Не варто, – почув збоку голос Марка. – Краще зараз її не чіпати.

Він сидів на краю і курив. Я піднявся і направився до нього. Зараз він виглядав смертельно стомленим. Від самовпевненої посмішки залишилась лише слабка тінь на його лиці.

- Більше так не роби, – тихо сказав він.
- Вибору не було, – я сів поряд з ним. – Її треба було рятувати. І дякую, що ти нас витягнув.
- Пусте, – Марко подивився мені в очі.

Він щиро всміхнувся, що на мить я почав довіряти йому. Я наче забув, хто насправді мій брат.