Сльоза душі
Присвячується лікарям
Усім тим, хто рятує наші життя, нехтуючи своїми...
Краплі, немов круглі свічада, падали на старовинну стежку, розпадаючись на блискучі уламки. За цим можна було спостерігати вічність. Parco Sempione, що знаходився поблизу центру Мілана, зараз накрила незвичайна тиша.
Натовп завше блукав біля воріт Кастелло Сфорцеско, роздивляючись широкі темні вежі з трохи приплюснутими верхівками. Це місце завжди було переповнено людом, а зараз... Мені було сумно й трохи лячно. Я полюбляв блукати серед людей, спостерігати за широким спектром їхніх емоцій, котрий не міг собі дозволити. Особливо цікавим було порівнювати покоління та їх ставлення до життя. Напевно, цим справді можна було займатися всю ту вічність, що була в мене попереду.
Похмурі хмари почали розходитись — їх розбивав своїми гострими променями-списами батько Сонце. І я одразу підвівся з лавки.
Здавалося, я зараз залишився один серед просторів парку. Попри любов до самотності, змушений був провести весь вільний час у компанії птахів, білок та інших мешканців зелених галявин майже цілий день. Я хотів залишитися тут ще на годину-другу, однак робота чекала. Сонце заходило за небокрай.
Вулиці, як і парк, були порожніми. Лише інколи швидко проходили поліцейські в щільно натягнутих масках. Ще рідше зустрічав людей у спеціальних костюмах — вони, немов прибульці, купалися в м'яких хмарах білого диму, який проходив повз мене, припадаючи до асфальту.
Мене ніхто не бачив, не чув і не міг відчути.
Коли я опинився на місці, то всепоглинаючі подруги — темрява й тиша —накрили місто чарівним прозорим куполом, з-під якого ніхто і ніщо не могло вислизнути. Я зайшов у лікарню. Тут все було іншим, навіть тиша, яку постійно переривала біганина медперсоналу. Тихий дзенькіт апаратів ШВЛ, помірне дихання десятків пацієнтів... Тіло немов змінилося, відкрило щось нове, таке знайоме і вже рідне відчуття. Хоча, якщо пригадати перший день роботи, то саме від нього я залишив свій сніданок у вбиральні.
Будівля була переповнена, як ніколи.
