ми - переливи,
ми - дикі зорі.
це так красиво -
тонути в сонці.
це так безстрашно -
пройти крізь небо,
і так потішно
пірнути у себе.
десь загубитись,
звідкільсь знайтися.
просто любити
і берегтися,
просто шукати,
знаходити просто.
вуста цілувати,
прощатися вшосте.
робити “як хочеш”,
чинити “як треба”.
про що я торочу?
про себе, про тебе.
Він ходив з одного кутка в інший, наче зосереджено над чимось думав. Потім зупинився ліворуч від неї, яка так і сиділа на дивані, стрімко підійшов, і нахилився вперед, щоб бути обличчями на одному рівні. На мить завмер, а потім швидко і невагомо торкнувся холодними вустами кутика її губ, мов так і не вирішив: цілувати щоку чи губи.
Вона широко розплющила очі від несподіванки, але не поворухнулася, поки він покидав кімнату. Їй здалося, що холод від його губ розливається по її тілу, від чого те вкрилося сиротами. Все було в тумані, реальним - лише цілунок. Вона все ще відчувала той його дивний доторк і ніби збоку спостерігала, як наростає її хвилювання.
Кинутися за ним? Лишитися на місці? Чи повернеться він, чи пішов назавжди? Їх об’єднало це місце, де обоє зупинилися, щоб переночувати. Та їхні шляхи досі різні. Що ж робити…
Вона почула зовні хрускіт і думки змішалися вкупу. Він?
Кілька швидких кроків, двері, і зоряне небо. А він сидить на порозі і ламає на маленькі шматочки суху гілку.
- Ми знайомі кілька годин, - каже раптом.
- Точно, - погоджується вона.
- Але я вже не хочу йти далі.
- Чому?
- Бо хочу лишитися тут. З тобою.
- Так буває? – щоб не мовчати сказала вона і відчула, як по тілу розливається приємне відчуття задоволення.
- Не знаю.
Вона сіла поруч і деякий час ніхто не зронив і слова.
- Я не поспішаю, - врешті мовила і з посмішкою глянула на нього.
***
Двоє подорожніх зустрілися на пагорбі. Вона йшла з півночі, він – з півдня. Обох прихистила стара хатина. Вони не остерігатися одне одного, хоч і були незнайомцями.
Коли різні світи перетнулися, знайшлося багацько тем для розмов. І вони говорили. Палили багаття обабіч хатини і говорили. Аж доки короткий, але сильний, дощ не змусив заховатися під стріху. Та навіть тих розмов вистачило, щоб у одній на двох кімнаті почуватися комфортно.
І він, і вона, були тими подорожніми, які йдуть заради дороги. Їх ніщо не тримало на місці, а інші краї манили своєю невідомістю. Дорога була самим життям, світ – домівкою, небо – кращим другом. Тимчасовий підробіток у тих, кому потрібні додаткові руки, і знов дорога.
Хто б міг подумати, що ці двоє зустрінуться серед зелених просторів біля однієї на всю округу хатини? Вони – точно ні. Двоє таких різних і водночас однакових.
У хатині було дві кімнати: одна велика і простора, що виконувала функції майже усіх можливих в домі кімнат, і одна маленька, без вікон і меблів, що була комірчиною. У великій кімнаті стояв старий диван, що розкладався і міг бути ліжком, дерев’яні стіл та шафа, пара стільців. У кутку – піч, на якій колись готували.
Пил прямо говорив, що це місце не має господаря. Чи вже не має.
***
Коли нічна прохолода таки змусила їх повернутися до середини, він мовчки розклав диван і подивився на неї. Вона ж так само мовчки підійшла до столу і подихом загасила свічку – єдине джерело світла. А потім взяла його за руку і вони разом вляглися на скрипучий диван.
Одну руку він заклав за голову, на іншій лежала вона, поклавши руку йому на груди. Через брудне вікно, вони вдивлятися в небо. І було добре, спокійно.
Вони не знали чи це воно – місце призначення, до якого обоє йшли, чи попереду ще довго дорога, та цієї миті це було неважливо.
Його холодні вуста зігрілися від її гарячих доторків.
