Коти-Вояки: Пійматися в Лабети

Розділ 1: Все Бере Свій Початок

З самого народження я зустрічала косі погляди на мені. Я не була схожа на свою мати і будь-якого кота з мого клану — Громового Клану. Поки моя мати, Ночешубка, була чорною кішкою — я була навпаки білою з чорними плямами.
Наді мною знущались скільки я себе пам’ятаю. Загалом це були мої однолітки. Мати лише казала: «Не звертай уваги». Але це було важко. Коли я питала хто мій батько, то отримувала напружену тишу.
Я живу в яслах з мамою і Злотоквіткою з її виводком з Чорненького, Піска і Метелика. Саме вони більшість часу цькували  мене. Чорненький був «головою», а Піско йому постійно підтакував разом з своєю сестрою. Злотоквітка коли ловила їх за цією справою, то одразу сварила. Для мене це було дивним, для мене було дивним, що вона захищала їх. Моя мати так не робила, ніхто так не робив. Хіба так і має бути?

Я чула багато історій про кицюнь і про самітників. В основному я чула про них у поганому для мене сенсі. Я встигла їх зненавидіти всією душею за ці шість повень свого існування. Потайки я просто надіялась, що я насправді кланонароджена кішка і одноклановці просто помиляються.

— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич зберуться під Високим Каменем на віче клану! — вигукнув Совозір — наш провідник. Я чула, що він за своє провідництво зробив багато гарних речей, наприклад: перемагав у битвах за Сонцескелі проти Річкового Клану, повернув кланонародженість у клані і не тільки. Я завжди мріяла якось потрапити на одну з бійок. Совозір ставився до мене дуже суворо, аніж до будь-кого. Ймовірно це тому що я в його очах так само помилка. Авжеж, тільки-но повернув чистокровність, а вже з’явилась напівкровка. 

— Цього місяцепіку ми зібралися тут, щоб дати ім’я новим новакам. Чорненький, Піско, Метелику, Сніжко, вийдіть вперед! — продовжив він. Я була в шоці. Він почав церемонію не дочекавшись мене…
Я ледве стримувала сльози від цього.

— Не смій ридати, — форкнула раптово мати, що також пидірвалась з місця, усвідомивши ситуацію.

Ледве-як я таки стримала сльози. Мати привела мене до ладу, вилизавши, та повела похапцем на галявину, де вже сиділи коти. Я оглянула присутніх, що витріщались на мене.
Під Високим Каменем сиділа Барвосерда — наша воєвода і сестра Совозора. Я завжди вважала її вродливою і доброю. Вона не ставилась до мене, як до напівкровки, а, як до рівної? Я дуже хочу щоб вона стала моєю виховницею. Дуже. Вона ледь не єдина хто не ненавидить мене.