Під сонцем Єгипту

Частина 1

Лариса любила прокидатися до схід сонця, очікувати перші промені, немов дороге вино, смакувати прохолоду ранку. Проте, цей день був особливим, тому не гаючи часу піднялася, простягнула до гори руки та потягнулася за ними, відчуваючи кожен хребець стражденного змученого хворобою тіла. Давно звикнула не зважати на те, жити попри сумні думки та невтішні прогнози лікарів.

Внизу вже чекав дбайливо приготований та сервірований господарем вілли «Континенталь» сніданок. Вона розмістилася за круглим столиком, прикрашеним маленькою червоною квіткою в глиняній вазі. Неквапливо з'їла омлет, щедро посипаний свіжою рубленою зеленню, та узяла до рук філіжанку запашної кави. Пила її лише з ранку, поки спека не ставала нестерпною.
Зробивши кілька ковтків, дістала з плетеної сумки розпочатого листа до матері, але так і не продовжила писати, відклала. Минув тиждень з того часу, як Климент поїхав, залишивши її саму. Лариса відчувала легку тугу, та не дозволяла собі занурюватися у нудьгу, напроти, всі сили та час витрачала на роботу.


Прощаючись він простягнув їй невеликий шкіряний мішечок:
— Тут не так багато, як мені б хотілося залишити для тебе, моє серденько, але наразі це все... Я шукатиму заробітку й обов'язково надішлю гроші, — опустив очі, й Лариса відчула щемливу тугу. Їй було нестерпно бачити його пригнічений стан, а ще нестерпніше припускати думку, що схибила, обравши цього чоловіка. Кілька разів поривалася написати матері та попросити про допомогу, але спинялася. Гордість, яка була її знаменом та прокляттям, не дозволяла. Бо це б означало визнати власну поразку, неспроможність жити без опіки родини.
Провівши Клемента, Лариса випадково зустрілася з Марією Охрименко, дружиною заможного Кримського винороба. Вона віталася з нею, як з усіма мешканцями вілли, але далі загальних ввічливих фраз справа не йшла.

— Вітаю, пані. Як вам відпочивається? – сумно усміхнулася Марія.
— Дякую. Дуже добре. Я подорожую не туристкою, а пацієнткою. Мені підходить цей клімат.
— О, так, він чудовий. Ми тут заради Миколи, мого старшого, — кивнула в бік двох хлопчаків, які грали в доміно, ховаючись в альтанці від спеки. – В нього сухоти, — додала зітхнувши. – Лишень, одне мене засмучує – діти не отримують належної освіти. Микола мав би бути зараз у гімназії.

Лариса відчула легке збудження на межі з тривогою. Ніби мало статися щось важливе.
— Я вельми вибачаюся, але підслухала випадково, як ви з чоловіком говорили німецькою. Тож взяла на себе сміливість спитати, чи не візьмете моїх хлопців учнями... — Марія нервово смикала вишуканий держак мереживної парасольки.
— Це неочікувана пропозиція, я навіть не... — Лариса розгубилася. Вона любила дітей, і вдома була за наставника молодшій сестрі Ісідорі, але не сподівалася знайти роботу в цій дивовижній країні, куди занесла її доля.

— Не поспішайте відмовлятися, я буду гарно платити, — в злегка розкосих очах жінки променіла надія.

Наступного дня за вечерею в пансіоні Лариса прийняла пропозицію. Вона зважила, що підробіток дасть їй можливість пробути сезон в Єгипті й Климент зможе спокійніше видихнути, не турбуючись про злидні, які постійно їх доймали. Лариса представилася Лесею Петрівною Косач. Не хотіла, щоб її слава впливала на стосунки з навколишніми.
Щойно вона допила каву, як до їдальні забігли збуджені хлопчаки.

— Леся Петрівна, ми такі раді, що нарешті побачимо піраміди. Вже під'їхав екіпаж, — вигукував Микола.
— Мама вже там, — в нетерплячці гарцював на місці Дмитро.
Лариса облишила одиноку чашку, підвелася та попрямувала до виходу, важко приступаючи на ліву ногу.
Товариство вмостилося на твердих лавицях, і екіпаж потарабанив піщаною дорогою до Гізи, везучи радісно збуджену компанію на зустріч з величним минулим Єгипту.


***



Лариса дивилася у вікно й дивувалася на скільки різними бувають землі. Континенталь розташовувався в одному з містечок дельти Нілу. Там буяло життя: тягнулися до сонця оливкові дерева з темно-зеленим видовженим листям, шаруділи гілками, схожими на розщеплені пальці, фінікові пальми, викидали довгі стрілки з білими квітами чудернацьки юки — оаза серед безкрайої пустелі, випаленої яскравим сонцем й сухим гарячим вітром, який навіть у взимку приносив спеку. Ці незвичні ландшафти пробуджували в її серці поетичний смуток та глибоку щемливу тугу за Батьківщиною, такою далекою та сповненою зелені садів, свіжості річок та сакральної таємничості Карпатських гір. Але зараз там стояла пізня осінь, та пора, коли слабкі легені Лариси не могли витримати холодного вогкого повітря.

На горизонті, немов, чудернацькі правильної форми гори, виступили піраміди. Дмитро першим їх помітив й почав крутитися, не в змозі висидіти на твердій лаві. Микола намагався поводитися чемно, як старший, але йому важко вдавалося стримувати юнацький запал, який розгорався від передчуття пригоди.

Зрештою добралися до місця й облишили екіпаж. Лариса роздивлялася навкруги. Їй здавалося, вона вбирає в себе незримі промені вражень. Біля входу їм запропонував супровід молодий привітний єгиптянин. Він говорив французькою, змішуючи її з англійськими словами та місцевим арабським діалектом. Впевнено розмахуючи руками, відганяв нахабних торговців, які вигукували гаркаві заклики та намагалися тицьнути відвідувачам свій нехитрий товар.
Чим ближче товариство підходило до пірамід, тим величнішими вони здавалися. Шлях перегородили розкопані руїни. Археологи обнесли їх стрічкою, місцями відкрили й можна було уявити, якою ця будова була раніше.

— Леся Петрівна, навіщо вони їх створювали? – Микола серйозно дивився своїми широко розставленими, ще по дитячому наївними, очима.
— Їм хотілося залишитись у віках.

Лариса уявила картину. Це було миттєве видіння, але таке опукло-справжнє, що вона повірила в його реальність. Густе пустельне повітря, сповнене запаху поту, немитих тіл та болю рабів, які немов слухняні мурахи виконують команди погоничів. Блищать вогкі жилаві тіла, що тягнуть величезні кам'яні брили. Дзвінко відбивають такт удари хлиста. Зведено лише фундамент, але цар вже приїхав помилуватися будівництвом. Прагне мати найбільшу, найвеличнішу усипальницю, щоб пам'ятали нащадки про нього та його творіння. Він молодий, безусий. До підборіддя припнута штучна борода – символ королівської величі. Зараз вона пряма, але коли помре, її змінять на витягнуту й закруглену на кінці, як робили це тисячі років. На жовтаво-мідного кольору обличчі виділяються маленькі цікаві очі. Вдається у подробиці процесу, розпитує, рахує подумки, чи вистачить життя дочекатися моменту, коли на вершечок покладуть останню брилу.

Видіння зникло так само раптово, як і з'явилося. Лариса побачила, що до неї прямує старий. Довгий халат, колись білий, а тепер брудно-сірий, стоптані шкіряні капці та високий тюрбан, який дивує своєю схожістю з крем-брюле за кольором й вибагливістю зкручень та перетинів тканини.

Лариса, яка не могла швидко йти через хвору ногу, відстала від товариства, і продавець обрав її своєю ціллю. Він щось показував, мотляючи довгими рукавами халату, і вона розгубилася. Глянула на брудну долоню, на якій лежав засушений жук скарабей. Невеликий, ніжно-салатний, з лискучою спинкою та хрусткими крилами. «Я теж, немов цей скарабей, постійно штовхаю свій камінь, а колись засохну, як він, ставши експонатом», — майнула думка. Леся дістала гаманець та простягнула монету. Продавець схопив її двома пальцями. На темному, графітного кольору обличчі сяйнула вдоволена посмішка, й оголилося з пів десятка гнилих зубів. Він віддав жука та пішов шукати іншого прибутку, а Лариса зупинилася біля величезної брили з висіченим написом. Він стерся й важко вдавалося прочитати бодай щось. Поряд неї виріс молодий екскурсовод.

— Що це за камінь? — її зацікавили давні письмена.
— Це руїни піраміди одного з царів, але ми нічого про нього не знаємо. Гробниця сильно зіпсована, а напис на табличці затерто. Навіть не зрозуміло, чи його збили зумисне якісь люди, чи нещадний час.
Лариса замислилася. Вона знову побачила молоде, але вже спотворене всевладдям обличчя молодого царя, відчула його прагнення залишитися у віках і скептично посміхнулася. В ній народжувалися рядки:

Я цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення "...
Далі круг і збитий напис.
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому — круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому на ймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, — хай гине цар!
Зворотною дорогою Лариса думала про кепські жарти, які так полюбляє життя. Воно вабить можливостями, дає відчути власну силу, а тоді безжально розчавлює невблаганною п'ятою. Той невідомий цар поклав життя на служіння культові власного пам'ятника, а пустотливий час стер згадки й передусім його ім'я.
Лариса не уявляла, що мине не багато років і нащадки ставитимуть їй пам'ятники, і один з них опиниться зовсім поруч могили безіменного царя.

***

Втомлені та спраглі подорожні заїхали в невеличку харчевню, що розташувалася обабіч дороги. Серед прохолоди сухого, зневодненого саду єгиптянин у картатому халаті подавав напої. Він мав світе обличчя, яке вирізняло його серед решти місцевих жителів.
Коли по піалах розлили чай, Лариса покликала господаря. Він трохи говорив німецькою.

-- Присядьте з нами.
-- З вашої ласки, -- вклонився.
-- Ви не схожі на місцевих.
-- Пані права. Я з півночі. Ми маємо бліде лице, -- в його словах пробриніла гордість.
Вона помічала, що єгиптяни страждають комплексом меншовартості щодо європейців. Для них біла людина – недоступний ідеал. Ларису це обурювало. Все, що принижувало одну людину перед іншою, викликало в її душі супротив та неприйняття.
Назад вона поверталася з важкими думками, розмірковуючи над тим, що люди часто прагнуть неможливого не помічаючи, що вже володіють найкращим. В Єгипті її тягнуло на філософські роздуми. Знала, що залишилося не довго, і від того ставала нестерпною інтелектуальна спрага, намагання за будь-яку ціну докопатися до істинної сутності речей.



***



Закінчувався Єгипетський сезон. Лариса сиділа в саду вілли «Континенталь» й відпочивала після щоденних занять з учнями. Спекотне повітря здавалося нерухомим, немов би застиглим. Від того було важко ворушитися, хотілося, як і довколишня природа, завмерти та споглядати. Стан її здоров'я поліпшився завдяки сухому повітрю, навіть приступи задушливого кашлю майже не турбували. Вона час від часу поглядала на ліву руку, затягнуту модними рукавичками, з надією, але дива не ставалося. Рука залишалася всохлою та майже нерухомою.
Микола не пішов з рештою учнів, любив вести неспішні бесіди, розмірковуючи над історією, культурою та звичаями цієї дивовижної країни.


— Леся Петрівно, погляньте туди, — махнув рукою вказуючи на горизонт, який від неї затуляли щільні кущі олеандру.
— Що ти там бачиш? – відказала хрипло. Хвороба добралася до гортані, перетворивши мецо-сопрано на хриплий здушений альт.
— Дуже незвичний колір неба. До зеніту фіолетово-олов'яне, а до південної сторони горизонту багряно-червоне, місцями оранжеве. Неймовірно!
— Допоможеш мені підвестися?

Микола подав руку. Він завжди ставився до неї зі співчуттям, але волів цього не показувати, помічаючи, що їй неприємні будь-які прояви жалості. Кульгаючи на ліву ногу, Лариса пройшла невеликим садом й оминула живу огорожу. Перед нею розкинулася безкрайня кам'яна пустеля. Вітер, немов гігантське перекотиполе, перекидав висохлий розлогий кущ, цілеспрямовано штовхаючи його у їхній бік. Тепле задушливе повітря згустилося й набуло майже відчутної щільності.


Напередодні, в листі до матері, Лариса писала: «Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував...» І тепер стояла горда та незрушна, споглядаючи зародження потужної стихії. Відчувала єдність з нею, оту буремність, яка все життя не давала спокою, змушувала попри хворобу, біль, втрати та розчарування підводитися, немов Сізіф — підіймати важкий камінь на величну гору, знаючи, що подолати той шлях неможливо.

До зачарованої вчительки та учня підбігло двійко смуглявих хлопчаків. Вони несміливо переминалися з ноги на ногу та зиркали своїми темними блискучими очима. Микола помітив їх першим. Вони були майже ровесниками й часом спілкувалися між собою, на особливій суміші мов — чудернацькому коктейлі з французької, англійської та арабської.

— Саїд, Мухамед, щось сталося?
— Хамсин! Хамсин!, — заволали обидва, вимахуючи руками та виявляючи нетерпіння.
— Леся Петрівна, ходімте до будинку. Вони дуже хвилюються, тож, думаю, що це небезпечно.
Тим часом вітер посилився. Він здіймав пісок, прокочував його хвильками, розкидав поодинокі гілки... Поривом в обличчя Ларисі жбурнуло жменю піску й вона відсахнулася. Стерла з губ налиплі рештки й неквапливо попрямувала у дім.

До своєї кімнати не пішла, розташувалася у просторій напівтемній вітальні так, щоб бачити шаленство пустельного урагану. За хвилину стало майже нічого не видно. Пісок, немов густий туман, оповивав все довкола, закривав сонце, летів, закручувався, засипав кущі, бився у двері, стіни, шибки... Їй здавалося, що відбувається неймовірне скажене весілля, яке неможливо спинити, чи забути. Все наповнювалося звуками розгульної природи, дивовижним співом піску, нечуваною мелодією пустелі й народжувало в душі Лариси поезію. Вона назве ті віршовані рядки: «Хамсин».


Микола залишився з нею. Він не розумів, звідки взялася щемлива прив'язаність до цієї жінки. Чи то спільна боротьба з туберкульозом робила їх ближчими, чи то її втаємничена сила та спокій так вабили. Вона не здавалася йому красивою, навпаки, її виразні впалі очі, обрамлені темними півколами, різкі вилиці та змарніле бліде лице не сприяли романтичним почуттям.
Пізніше, з листа своєї тітки Меланії, він довідається ким насправді була Лариса Петрівна. Успадкувавши виноробний бізнес батька, долучиться до вшанування пам'яті своєї вчительки й заснує Лесин музей в Ялті, презентує меморіальні речі Київському музею та напише книгу спогадів «Під небомЄгипту».


А зараз ці двоє дивилися на безумство пустельного урагану, його неймовірну захопливу силу та відчували ту дивовижну єдність людини та стихії, яка дана небагатьом.
І вся пустиня мов знялася вгору
І в небо ринула. На жовтім небі
Померкло сонце – око Озіріса –
І стало так, мов цілий світ осліп...


[1] Вислів узято з одного з листів Лесі Українки додому.
Вілла «Контененталь» розташовувалась в містечку Гелуан.
Леся Українка Напис в Руїні. Цикл «Єгипетські барельєфи»

В Александрійській бібліотеці у 2002 році відкрито меморіальну дошку з бронзовим барельєфом поетеси скульптора Богдана Коржа.

Опис горизонту запозичено з книги Миколи Охрименка "Під небом Єгипту".
Відсилання до «Contra spem spero!» Лесі Українки.
Уривок з віршу «Хамсін»