Бездоганна примара

Смуток

СМУТОК - невеселий, важкий настрій, викликаний горем, невдачею.

Д̶о̶р̶о̶г̶и̶й̶ ̶А̶л̶а̶н̶е̶,

Алане,

Я просто хотіла запитати... ̶Ч̶о̶м̶у̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶?̶ Як проходить твоя весна...Бо я чомусь не відчуваю тепла, хоча сонце прямо зараз заглядає до мене крізь однотонну фіранку небесного кольору...Кольору твоїх очей. Ти залишив свій в'язаний светер у моїй кімнаті того останнього дня, коли я ще відчувала аромат твоїх парфумів і дотик твоїх рук на моїй крижаній шкірі. Я сподіваюсь, ти не проти, що зараз він зігріває мене холодними вечорами, бо...Я не мала іншого виходу, окрім як замінити твоє тепло чимось іншим... ̶Т̶и̶ ̶ж̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶.̶ ̶ У мене все добре. Тільки останнім часом проблеми зі сном, я почала менше їсти і...мені сумно, ̶б̶о̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶. Та я думаю, що це незабаром мине. Ну а якщо ні...То я горітиму вічно у своїй маленькій хатинці болю, ̶б̶о̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶.

Який тихий і холодний день. Мабуть, для мене вперше тиша є справді тихою. Вона причаїлась десь за деревами, десь за уламком сірого неба і чекає моменту, щоб вибратись. Щоб знову заповнити мою важку голову,що понуро висить на шиї, немов тягар, який силоміць на неї повісили. Мої очі також тягар для мене. Вони бачать те, що я б не хотіла бачити. Мої вуха то тягар для мене. Вони чують те, що я не хочу чути. Моє серце й руки то тягар для мене...і білосніжний конверт з листом, що я майже безсило стискаю в долоні- тягар для мене. Я хотіла залишити його у землі, щоб потім цей клаптик білого паперу, на якому зберігаються відбитки моїх кістлявих пальців і аромат фруктових парфумів, був заритий під товстим шаром глини. Та я не наважилась підійти надто близько. Я не наважилась бути надто зайвою, помітною, незнайомою. Тому я стала тінню. Доповненням сірого неба, з яким зливалося моє пальто та очі, моє все внутрішнє єство, яке перетворилось у ніщо - невидиму масу, яка втратила будь-який сенс свого існування. Я прикидалась ніким, бо я стала ніким. А потім, зрештою, зникло й усе інше. І я відділилась від неба. Я змусила свої ноги знову навчитись ходити, щоб нарешті, коли тут залишився тільки вітер і тиша, наблизитись бодай натрохи ближче до могильної плити. Я залишаю конверт у кишені пальта, разом з темною порожнечою і пилом, які і так містилися в ній. Зрештою, і той клятий лист немає ніякого сенсу. Ніщо Немає Сенсу.