Під гіллям чорного дуба

Розділ 8

«Сни проводять нас крізь найнеочікуваніші пригоди, проте... життя подекуди дивує набагато більше».

Я прокинулася, хапаючи ротом повітря, немов риба викинута на пісок. Тіло пробирало сильне тремтіння. Серце калатало. А обличчя, груди та спина були вологими від холодного поту. Тільки тепер зрозуміла — то мені наснився кошмар. Не було насправді ніякого обвугленого дерева. І дівчат в білих напівпрозорих сукнях. І її... моєї матері.
Привівши дихання в норму, я повільно підвелась. І хоч тільки прокинулась, відчувала сильну втому. Боліли руки та ноги, неначе мені довелося за ніч перекопати цілий город. По вікну помірно стукотіли краплі дощу. Сіро-синє небо, повністю затягнуте тяжкими темними хмарами, ніби куполом накрило село. Гілки дерев та кущі хилилися під тиском вітру. Запах свіжості, дощу та мокрої трави пробирався всередину крізь відкриту хвіртку. В голові дзижчало. Чи може то літав поряд комар?
— Як тяжко... — промимрила в порожнечу і здригнулася, почувши відповідь домовихи. Минуло всього декілька днів, і до неї я не звикла.
— А що ж ти хотіла, коли вчора викликала привида? Аж мене дрижаки пройняли! І повірь мені на слово, дівча, кого-кого, а мене вивести з рівноваги дуже важно!
Домовиха вперла руку в бік, а другою почала погладжувати сиву косу.
— Та в нас ж нічого не вийшло, — кволо заперечила я, проте всередині заховалися сумніви. А що як ми справді викликали те, чому слід було залишатися на тому світі?
— Вийшло чи ні, це з якого боку дивитися. Зусиль то ти доклала, а результат — він не завжди такий, на який чекаєш.
Що вона мала на увазі? Проте господарка дому зникла раніше, ніж я встигла запитати про це. Чи про будь-що інше. Взагалі-то ніхто не забороняв покликати її, але навряд чи вона відгукнеться. А може ще й завдасть мені прочуханки за те, що тривожу її просто так.
Я просиділа на ліжку ще хвилин п'ять, після чого пішла на кухню та поставила чайник. Сіла, схилившись на спинку хиткого стільця. Заплющила очі, даючи шуму дощу поглинути себе. Зелена листва, волога, темна та така насичена — я могла бачити її навіть з заплющеними очима. Бажання вийти на вулицю, пройтися по калюжах, як в дитинстві, виявилося дуже неочікуваним і сильним. Мене тянуло туди. А чому б і ні?
Залишивши горнятко порожнім, забувши навіть залити окропом листя чаю, я вийшла з хати. В небі гримнуло. Спалахнула блискавка, на мить осяявши темно-сіре полотно білим світлом. Я промокла майже відразу. Волосся липло до обличчя. Прохолодні крапельки стікали вниз, залишаючи мокрі доріжки. Одяг також обліпив тіло, наче друга шкіра. Та мені було байдуже. Якась дивна ейфорія охопила з ніг до голови. Спокій і щастя. Вони розчинялися в мені. Чи я в них? З-за спини долинуло гучне нявкання.
— Котику, що ти там робиш?
Кіт не відповів. І це, напевно, добре, інакше б не залишилося сумнівів, тільки факт — що я з'їхала з глузду.
Проте... Кіт сидів під кущем, а коли я заговорила — підвівся, відійшов на декілька кроків, обернувся. Наче перевіряв, чи послідую за ним.
Дурощі. Хто в зливу буде слідувати за дивним чорним котом, який навіть до рук не давався ні разу? Точно. Я.
Він знову нявкнув, повертаючи з роздумів до реальності. До цієї самої миті. Озирнувшись на полишений будинок і знову на кота, що неспішно рушив далі, кинулась слідом. В дім й так ніхто не зайде. А от тварина може зникнути. Я перетнула дорогу, пробігла далі, на секунду спинилася. Кіт поліз крізь зарості, знову сповільнившись, щоб у мене була змога наздогнати його.
Дідько! Мокрі гілки вдаряли по руках, ногах та навіть обличчю. Довелося пробиратися прямо через чагарники. Звісно, можна було обійти їх — але я не знала як. І куди це мене приведе.
На мить мені згадалася казка «Аліса в країні чудес». Вона теж бездумно послідувала за кроликом, втрапила в кролячу нору. Чи може збожеволіла?
Хоч я вся змокла, мені не було холодно. Чорний силует кота розтанув в тінях між гілля кущів та всіляких будяків.
— Киць-киць. Котику, ти куди дівся?
Серце стиснулось. Оглянувшись, зрозуміла, що не знаю, де тепер знаходжусь. Але ж... це не ліс. Як я могла заблукати? — Агов? Є хто-небудь?
Мовчання у відповідь. Тільки дощ, я та й все на тому. Навіть птахи зникли, не подаючи голосу. І той бісів кіт також, лиш дарма гналася за ним.
— Хто-небудь? — вже тихше, безнадійно пробурмотіла до лісу.
Підійшла до дерева, думаючи, чи не вилізти на нього, щоб знайти дорогу назад. Та виглядала ця ідея ще гірше, ніж просто блукати околицями. Стовбур не витримає, надто тонкий. Та й вилізти на нього... якщо навіть втримає, то чи зможу спуститися?
— Роксана? Що ти тут робиш?
Знайомий голос з-за спини змусив сколихнутися залишки надії всередині. Я повільно обернулась, сподіваючись, що власник цього голосу справді тут.
— Бесник? — Так. Так. Так. Він справді тут. Переді мною. — Бесник...
— Що ти тут робиш? — насупивши брови, запитав він.
— А ти? — На відмінну від мене, він майже і не змок. Звівши погляд, зрозуміла, що навіть не крапає вже. Коли дощ зупинився? Проте... не важливо. Порятунок прямо переді мною. — Я йшла за котом, але... якось заблукала.
Маячня якась. Бесник відкрив рота і знову закрив. Наче я сказала якусь дурість. Хоча про що це я. І справді дурість. Він мотнув головою, підійшов ближче, зупиняючись на відстані кроку.
— Яким котом? — якось невпевнено поцікавився циган.
— Як яким? Чорним. Тим, що живе в моєму дворі.
Бесник пирхнув, зазирнув мені в очі, наче очікував, що зараз скажу, що просто невдало пожартувала. Але, так і не дочекавшись, зніяковіло прошепотів.
— Але, Роксано... у тебе немає ніякого кота.
— Як це немає?! Ти ж його бачив! Учора бачив. Чорний такий... це не смішно, не жартуй так.
Його брови зійшлись над переніссям. Бесник виглядав так, ніби і справді не жартував. Проте за мить наче оговтався, взяв мене під лікоть та повів вперед.
— Я... — хотіла сказати, що це не той бік, та за кілька хвилин ми знову опинилися на вулиці недалеко від мого дому. — Як?
Невже справді вірний напрямок, а я сама надто заплуталась, щоб зрозуміти це?
— Що, як? — запитав Бесник.
По спині ковзнуло тремтіння, та не від холоду. Від... якось дивного передчуття. Наче щось було не так. Все було не так. Неправильно. Дивно. Викривлено...
— Беснику?
— Що, Роксано?
На відміну від мене, його ніби нічого не турбувало. Такий спокійний і непохитний, що аж моторошно.
— А як ти мене звідти вивів?
— А як ти там заблукала? — замість відповіді запитав він.
На це у мене не знайшлося, що відповісти. Проте я була певна, виходу не було. Принаймні не для мене. Якби не Бесник, так би і залишилась там. Один на один з лісом та своїми власними, заплямованими темрявою та холодом думками.
— Твої руки... — пробурмотіла, ледве чутно.
— Так?
Тільки зараз, трішки зосередившись саме на ньому, помітила, що вони зовсім...
— Вони такі холодні.
Бесник гмикнув.
— А якими ж їм бути?
Я зупинилася, а за мною і він. Ми вже були коло хвіртки. Проте дорогу згадати не виходило, хоч як не намагалася.
— Що ти маєш на увазі? Ти... ти маєш бути теплим!
А не холодним. Чи може краще було б сказати, що зараз він і зовсім не мав жодної температури?
— Ну... якщо ти так вважаєш, — він знизив плечима, на мить замовк, свердлячи поглядом, — то зігрій.
Темні очі блиснули. Посмішка, якщо це можна так назвати, така ж як і зазвичай, але... штучна. Нутрощі впали кудись вниз, а шкірою побігли мурахи. Бесникова рука й досі тримала мою.
— Відпусти мене.
І хоч погляд Бесника змушував мене тремтіти, відвести очі здавалося ще страшнішим.
— А хіба я утримую тебе?
І голос. Він звучав рівно, ні на мить не змінюючись. Як заїжджена пластинка. І хоч точно належав йому — звучав химерно та незнайомо.
— Так.
Бесник посміхнувся ширше, показуючи білосніжні зуби. До цього... хіба хоч раз він посміхався ось так?
— Відпусти.
В ту ж мить його хватка зробилася твердою, як камінь, і чимдуж я намагалась вирватися, тим міцнішою вона ставала. У вухах дзижчало. Сльози хлинули з очей. Гарячі, вони обпікали обличчя, сіллю танули на язиці. А все нутро горіло вогнем. Паніка була отрутою, і вона захоплювала мене з кінчиків пальців на ногах та до самої верхівки голови.
— Роксана... — Він схилився наді мною, утримуючи на місці, не даючи відсахнутися. Нелюдська сила в звичайному чоловічому тілі. Інтонація змінилася, стала солодкою, тягучою, наче мед. Буцімто хлопець сподівався такими речами заспокоїти мене.
— Відпусти. Відпусти мене, будь ласка!
Знову спалахнула блискавка. Грім пронизав світ, увесь простір між нами, заглушив мої крики і слова Бесника.
— Роксано!
В грудях тиснуло, серце калатало. Я не могла надихатись, тільки й робила, що безцільно хапала ротом повітря. Розплющила очі, тільки зрозумівши, що зажмурилася. І... закричала. Надто близько було його обличчя.
— Роксано! Заспокойся! — Гучний голос Бесника наганяв тільки більше жаху. Холодний піт стікав по спині, між лопаток і до поясниці. Закрижаніли пальці рук.
— Відпусти! Відпусти! Благаю, відпусти мене! — безпреривно просила його, вже й не сподіваючись ні на що.
Від моїх спроб вирватися хиталося ліжко, скрипіли старі пружини та ковзало простирадло.
—Добре! Тихо, це я! Це всього лише я.
Він підняв обидві руки так, щоб я бачила їх. Проковтнув слину, провів язиком по губах, тяжко дихаючи. Мабуть, сам злякався мого вереску.
Озирнувшись, зрозуміла, що лежу в ліжку. За вікном досі дощило, проте котра зараз година — залишалося гадати. Задкуючи, спробувала опинитися подалі від хлопця. Проте була необачною. Рука зісковзнула. Тіло втратило рівновагу. Встигнувши лише пискнути, приготувалася до смачного удару, та згодом усвідомила, що досі знаходжусь в ліжку.
— Тихо. Спокійно. Роксано, це я, Бесник. Все добре, — стараючись заспокоїти, прошепотів мені на вухо циган, міцно притискаючи до себе. Саме через його спритність я й не впала. — Тобі наснився кошмар. От і все. То був лишень сон. Зараз все в порядку.
Його руки випромінювали тепло. Одна і далі притискала до себе, а друга ковзнула по голові, до спини і назад. Я тремтіла, долоні, протестуючи, вперлися в його груди, але язик не повертався сказати хоч слово. Скільки часу минуло перед тим, як мені вдалося видихнути і знесилено покласти голову йому на плече, також не ясно. Та й не хотіломя знати.
Бесник з полегшенням видихнув через кілька секунд після мене. Його обійми більше не душили. Він не був холодним. І голос вже не здавався моторошним. Я лишень сподівалася, що то все і правда тільки сон.
— Ти бачив кота? — прошепотіла я.
Яке ж безглузде питання, проте зараз здавалося таким важливим. Воно мало вирішити все. Розставити точки над «і».
— Кота? — перепитав він.
Я проковтнула ком і кивнула. Хоч хлопець цього і не побачив, та точно відчув.
— Чорного. З цього двору...
Бесник якусь мить мовчав. Ця мить здалася мені не менш страшною, ніж та, коли його міцна хватка не відпускала мене. А що як ніякого кота і справді не було?!
— Сьогодні ні. Вчора був. Не хвилюйся, кіт повернеться.
Був. Є. Бісів чорний кіт. Я притиснулася до Бесника, стискаючи в долонях край його футболки, і заплакала. Беззвучно і водночас полегшено. Весь цей час ми мовчали.