Моя історія лише починається.

1.

Крижане повітря пробирає до кісток, тіло трясе, пальці задубіли, а руки начебто взагалі не мають відношення до тіла.

Яскраво червоні, начебто перепачкані кров'ю руки, вона вже ледве ворушить пальцями, вони стали начебто пластикові, взагалі не слухалися тіла, єдине через що дівчина ще досі вважала руки своїми- пекельний біль від холоду.
Сидячи на снігу, вона з червоними очами, застиглими крапельками сльоз на щоках, дрижащим підборіддям від повільного накатування істерики, намагалася зібрати усі бусини з колишнього перлинного намиста усіяного на біломніжному снігу.

-М-мамо, чому усе....усе в моєму житті, наче зв'язка твого намиста?- тихе шмигання носом і тремтячий голос.

На вигляд....таке ідеальне, коштовне і благородне, а на справі....на справді ж це гнила нитка з гарними на нею перлинками?

Бліде наче у мерця обличчя було у мить закрите замерзлими, мокрими від снігу руками.
Голосний вий роздавався під цими долонями.
Сльози вже не лилися річкою, але у грудях лютий ювль розривав клітину.

Здавалося що на всьому світі зараз існує лише ця мініатюрна дівчина, і лише тихий шум від падаючого снігу і вітру розносився довкола.

Фігура що стояла поряд,  висока та грізна, немов скеля возвишалася над  підлітком, скидуючи свою величезну  тінь на дівчину
.
- Вставай, твоя м'яка сторона повинна зникнути разом і з тою жорстокістю. Вставай.

У відповідь лише глуха тиша.

-Вставай кажу!- підвищив свій тон чоловік. Його обличчя ні на мить не змінило вираз, ні єдиної емоції, крім відрази.

-Батько...чи заслуговую я на все те що ви робите?

На її хрипле, змучене питання чоловік лише трохи посміхнувся, вперше за такий довгий час.

- Твоє життя стане краще. Це буде завтра.- тінь поступово зникла і обличчя дівчини залилося зимовими промінчиками сонця, яскраве світло що відбивається від снігу, різало очі, змушувало щуритися і кривитися від того неприємного поколювання.

- Завтра...це коли?