Тягар бажань

Розділ 1 "То що ми їдемо?"

Оксфорд 1925

Стояла тепла весняна пора, сонце осяйювало своїми променями кампус оксфордського університету, даруючи можливість студентам спокійно валятися на траві або неквапом прогулюватися територією, обговорюючи питання, які розбурхують молоді уми. Ніщо не могло затьмарити такий сяючий своїм спокоєм і безтурботністю день, окрім міс Олівії Кін, що гнівно спускалася сходами рідного університету.
Дівчина йшла розмашистими кроками, лаючи на чому світ стоїть ректора історичного факультету містера Стівенсона. Вона вже не помічала ні чудової сонячної погоди, що тішила її якихось півгодини тому, ні безтурботних студентів, що змушували її трохи раніше вдаватися до спогадів про минулі студентські часи, нічого вже не турбувало дівчину. Вона роз'їжджено мчала до свого автомобіля. Плеснувши дверцятами свого Morris Oxford, Лівві завела двигун і рвонула в бік Лондона, ні хвилини не бажаючи більше залишатися в цьому місці.
За кермом, як і втім по життю, міс Кін була дуже відповідальна, але це їй не заважало зараз міркувати про те, що сталося.
- Ну просто як можна було відмовити в такій перспективній пропозиції? Цей дурень Стівенсон що, зовсім не розуміє значущості дослідження? Він сам лише кілька років тому скаржився на те, що американці на чолі з Картером сильно нас обскакали, знайшовши цю дурну гробницю! Тоді як можна відмовитися від такої пропозиції? - Лівві гнівно вдарила кермо руками. - Ідіот! Я готова кинути все тут і попрямувати в невідомість, заради чого?! Просто заради перспективи про можливе відкриття пласта давньоєгипетської культури, пов'язаної з невідомим фараоном! Де ще він знайде таку людину, як я?" - важко зітхнувши, дівчина продовжила, - "Нехай цей ідіот Стівенсон і далі кусає лікті й повзає в ногах у Картера, вимолюючи хоча б можливість доторкнутись, ні! Подивитися на знахідки з гробниці Тутанхамона! Хоча цьому нездарі все одно нічого не світить, раз за три роки він так і не зрушив з мертвої точки.
Через півтори години їзди Олівія дісталася додому.

Дівчина була з досить впливової сім'ї, щоб мати житло практично в самому серці Лондона, але місіс Кін дуже втомлювалася від міської метушні, тому вже досить довго вмовляла чоловіка про переїзд до графства Кент, куди завдяки чистій випадковості вже переїхала більшість її подружок. Треба сказати, що містер Кін вже практично погодився, адже терпіти постійні закиди дружини про те, що вона пропускає всі світські заходи, вже відверто кажучи, не було сил. Треба віддати належне матері Олівії, бо Джонатан Кін був непохитний і вмовити його відступити від свого рішення було практично неможливо, для всіх, окрім неї, бо якщо Долорес Кін чогось хотіла, то заборони або заперечення благовірного мало коли могли стати перепоною для неї.