мобільний номер

41 2 1
                                    

2405 слів, наповнених диким рофлом і українізацією. Прокльонами поставила мітку, аби ніхто не вздумав перекласти на рососіянську 😈. Приємного прочитання, любі. Дякую, що зі мною!
_________________________________________

— Міледі, подумай ще раз. Минулої атаки я запізнився, і ти мало не загинула! А все через те, що ти писала мені на комунікатор, поки я був поза трансформацією!

— Коте…

Вечірній вітер розкуйовдив її волосся, і дівчина тяжко видихнула, зав'язуючи стандартні хвостики стрічками. Дах одного з паризьких будинків став для них неоголошеним місцем зустрічі, прощання та обговорення теорій щодо Темної Молі. За ним виднівся захід сонця, перед ним — безкрайній лабіринт із таких самих дахів, по яким було зручно стрибати, бігти, атакувати і ще купу геройських штучок.

Кіт був правий. Того разу вона мало не загинула, аби не він, вкотре врятувавши її від нищівного удару. Все через те, що атаки почастішали, а способи оповіщення громадян ще не полагодили — минулий акума мало не знищив енергосистему міста, тому зі світлом поки були проблеми, як із звуковими сигналами, котрі звучали майже на весь Париж.

Але наразі була тиша: і поки черговий акума нищив місто, до супергероїв повільно надходила інформація. Щастило лише тоді, коли злодій «спавнився» поруч з їхніми цивільними особистостями. Але щастило не завжди.

— Нуар, послухай. Я не проти твоєї ідеї дати тобі свій номер, але мені треба порадитись. Сам розумієш, моя квамі дуже прискіпливо контролює таємницю особистості… — Вона переплела свої пальчики, відводячи погляд убік. Відчуваючи сором і провину, Ледібаг ставала вразливою. Особливо перед напарником.

— Тоді… Зустрінемося завтра в шість, тут. Буду чекати на тебе із записником, — він засміявся, і, покланявшись, стрибнув у вечірню пітьму.

Вона повинна не дати загинути ні йому, ні собі, ні жодному жителю Парижа. Поки не полагодять системи оповіщення, тримати зв'язок із Котом потрібно будь-яким чином. Навіть якщо задля цього потрібно буде ризикнути.

***

— Як думаєш, чому Адріан такий щасливий сьогодні? — прошепотіла на вушко Марінет Аля. Дівчина знітилася. В свої п'ятнадцять років кожна думка про хлопця, який їй подобався, викликав приступ тупого  бубніння, необережності та збентеження.

розкриттяWhere stories live. Discover now