Лакріма

1

Чорне небо лило сльози на мої плечі. Майже північ, а я досі йду незнайомими мені вуличками Сеулу. Я вся була просочена слізьми неба. Навколо ні душі. Всі люди по ховалися в квартири і будинки. Їли свою вечерю. Перед собою бачили якийсь сенс. А Я як божевільна бігаю незнайомим містом, навіть не уявляючи де мій будинок. Холодне місце, у якому я й стіна. І більше ні душі. 

Дощ посилювався майже щосекунди, а я все ще біжу, й біжу ховаючи сльози бід дощем. Я зупинилася, і відчувала що діафрагма майже вертається з мене. Я впала біля якогось під'їзду. Сотні думок вирувало у моїй голові. Сльози посилювалися разом із дощем, а надія кружляла навколо мене як метелик. Здається я можу її побачити. Фіолетові крильця пурхали, не даючись зловити, і ваблять мене доторкнутися. Я сперлася на стіну. Метелик почав мигати мені перед очима. Я не можу його роздивитися. Не можу його розкрити. Не можу дізнатися що він несе, що в собі тримає. Я заплющила очі й не хочу їй розплющувати. Хочу розтворитися на цій землі. Хочу розмитися дощем. Моя мокра блузка й справді майже почала розпадатися. Я піднялася й продовжила йти а не бігти. Залишивши метелика пурхати там. Думаю комусь він потрібен більше ніж мені.  

Я зробила ще одну зупинку. Я зайшла надто далеко, знаю. Один-самісінкий будинок виднівся за декілька сотень метрів від мене. Я чула шум моря, яке через погоду неймовірно вирувало. Хвилі вели неперервну боротьбу з берегом. З кожним припливом хвиля все збільшувала силу удару. Я підійшла ближе до моря й сіла прижавши коліна до грудей. Серце ледве робило удари. Ніби десятикілограмова гиря заважала йому. Дихати ставало все важче й важче. Метелик знову заявився, й кружляв над закрученими хвиль. 

- Чого тобі?! - крикнула я до невиного метелика, який не давав мені спокою. Він з'явтвся запізно. Його ворог уже заполонив мене, своїми чорними крилами притулившись до грудей, і не відпускав. 

- Лакрімо!? Що ти тут робиш? - я почула голос що долинав здалеку. Невже матінка смерть мене почула? Почула мої благання? Почула що я ще молода? Я вчувала як каміння пляжу прогинаються під кимсь. - Чому ти тут? - біля мене сів Лу. Я лише мовчки глянула на нього. Здається навіть погляду йому було достатньо, аби зрозуміти мене. Лу.. Він мовчки мене розглядав. Спочатку доторкнувся до волосся, яке наскрізь промокло.. Потім провів руку до носа. Я заплющеними очі. Я відчувала як пече шкіра в тих місцях де він були його доторки. Я чекала ще хвилину аби наважитися. Він прислонився до мене, і поклав голову біля мого вуха, прижавши мене наскільки сильно, настільки це можливо. - Ні.. Ні! Лакрімо ні! - вперше я почула як він плаче. Хоч моя блуза наскрізь мокра, та я відчувала кожну його сльозинку на своєму плечі. 

Я приготувалася до бігу. Тіло все тремтіло готуючись до головної події у моєму житті. Я бачила метелика знову. Він все меншав і меншав, поки не став мізерним. Тіло вкрилося сиротами. Ви колись думали що після смерті? Нічого? Чорний екран? Нове життя? Рай? Ад? Переродження? Служіння Богу? Що далі? Що після тунелю в якому в кінці світло вимкнулося? Питання на яке відповіді не існувало, не існує, й не існуватиме. А чому ми тут? Яка місія нашого життя? А ви боїтеся смерті? Боїтеся того що не встигли зробити, та й не зробите? А ви щасливі? Три головні питання нашого життя. Це як своєрідний екзамен життя. Якщо ви не здасте його, то двері в життя для вас ніби закриється. Ваш метелик буде як мій. 

Я взяла всю свою силу в руки, й піднялася. І прожогом побігла до скелі. Дощ не припинявся. В до мене лише долітали крики Луціана з далеку, який біг за мною. 

- Ні! Лакрімо, ні, прошу! Ні! - з часом його голос перетворився на рик перемішаний з сльозами. 

Я стою на скелі. Вітер щосили дмухає мені в обличчя, а дощ трохи заспокоївся, певно зацікавився мною. Я бачила як Лу мчить до мене. Час по краплинах капав у море. Я розправила руки і віддала себе вітру і погоді, а коли розплющила... Побачила метелика. І ось. Ось мій метелик розчинився у повітрі. Фіолетові крильця востаннє пурхнули, і зникли. 

- Лакрімо! 

Я зробила крок у нікуди.