Холодний вечір. Осіннє листя тріполіло, і потроху зрошувалось на мокру землю.А голі гілки дерев стукали по вікнах і даху.
Вона сиділа у своєму кріслі вкриваючись старою ковдрою, яка навіювала їй спогади про добре і світле минуле. Так би хотілось повернути все назад, та час летить і нічого не змінити. Галина тримала у руках старе, пожмакане фото військового, останнє фото. Її сльози наче краплі роси крапали на світлину.
Це був її син, частинка її серця, розбитого серця.
Бо пед тим поштою отримала
лист із фронту. В якому йшлося про те що він знешкодивши ворожий десант віддав життя за свою батьківщину.
✉️✍️
І після того її життя перевернулось.
Дні ставали все довші а ночі коротші.
І ця безкінечність її гнітила. Їй хотілось скоріше прожити це життя і знайти другу частинку себе.
Але вона не могла.
Бо прогалину в її серці і душі все-таки трохи заповнювала онука. Яку після смерті залишила донька. Хвора на рак попросила подбати про дитину. І ця тоненька ниточка єдина тримала її на цьому світі.
Після своїх роздумів, вона зняла свої капці росправивши перину лягла в ліжко. Але ще не спала, вслухаючись в тихе радіо що стояло на кухні, потроху закриваючи очі.
А щонеділі вона ходила до церкви яка стала їй
другим домом. Там вона сповідалась перед богом, і просила допомоги.
Дивлячись на всі ці обличчя людей що сиділи на лавах. Вона не могла розуміти чому вони такі пихі, жадібні, і пусті.
Хоча вони також не розуміли старої марезматички.
Але з часом роки минали рани гоїлись.
І її життя знову почало наповнюватись усіма тими
дрібними радощами. А ще більше щастя їй додавала її онука Олена, ставала все гарніша і гарніша.
Золотаві очі і шовковисте волосся, яке виблискувало під сонячними променями.
Вона немовби ніжна квітка наливалася всіма кольорами весни. І радувала серце старої.
Але все змінилось коли почалась війна.
(Так читаючи ви подумаєте що це було давно.
Але ні, відбувається все в 2023 році. Війна увірвалася в життя несподівано).
Дивлячись новини її душа боліла дуще й дуще.
Вона не могла дочекатись коли усе скінчиться,
розуміючи що мільйони матерів втрачають своїх дітей. Так само як вона втратила свого сина.
Але її переживання не скінчились коли вона дізналась що Олена хоче піти на фронт.
Вона довго її вмовляла
_ Нащо це тобі, живи зімною, зрозумій я не хочу щоб моя єдина рідна людина померла, десь там далеко, а я не мала відома.
Але нічого не змінити. Оленчині очі блищать.
А серце рветься захистити рідний край.
І щось в середині Галини підказало їй що час її відпустити
Дівчина зібравши речі пішла.
Бабуся щодня телефонувала їй аби дізнатись як вона. І це трохи заспокоювало її.
Та через місяць Галина отримала лист.
Її руки тряслися від неочікувань.
Прочитавши текст вона дізналась що її онука їде додому. І ці слова були найкращі за останній час.
Війна закінчилась перемогою.
А вже через два роки вона няньчила правнуків.
Дякую вам!!!
Якщо чесно то війна можливо й досі триває.....
Проте я так хотіла б щоб вона припинилась.
Всеж вона і так принесла українцям так багато болю.
Ця історія не виняток і не вигодка.
