Справа №49. Повернення примарної спадкоємиці

День після смерті

- Вона була чудовою подругою, дочкою, сестрою, але, нажаль, зараз вона на небесах, разом з ангеликами, сидить і дивиться на те, як за нею сумують її рідні і близькі люди. - священик говорив останні слова, перед тим, як труну засиплять землею. Було чутно стогони вбитих горем людей. А я стояла недалеко, в чорній хустині, сукні, сонцезахисних окулярах з вишневою сигаретою в руках, спостерігаючи за власними похоронами. Поруч стояв мій вірний пес. На його шиї висів ланцюг, який тягнувся до моїх рук. На пальці блистів перстень. Родиний перстень. Біля ями, в яку мали покласти мене, зібралося багато народу. Більшу половину я знала, це були сім'ї з якими ми співпрацювали, мої друзі, сусіди, а інших я бачила вперше. Мама повернула голову в мою сторону. Я гордо підняла голову і випустила дим.
- Шкода.. Я була така молода... -кинула сигарету на землю і затушила підошвою своїх дорогих туфельок. - Ідемо, Растлере, нам тут нічого робити.
Мама дивилася, як я віддаляюся. Доберман слухняно плентався за мною, як і я задерши носа.
- Наріні?... - мама хотіла кинутися за мною, але тато зупинив її рукою.
- Ти куди? Тобі погано? - чоловік обійняв дружину за плечі. - Скоро ми підемо додому і ти поспиш.

- Ти пішла на свої похорони? - Неван тихо засвистів і подав мені філіжанку кави. - Якщо, мати тебе впізнала?
- Хах, ти думаєш, що хтось повірить жінці, в якої недавно померла дочка? Ясне діло, що всі скинуть це на стрес.
Я дістала пачку улюблених сигарет, які вже закінчувалися. Запалила одну і вдихнула отруйний дим.
- Яка це вже за сьогодні? Шоста? - Неван сів напроти мене, попиваючи свою каву, - Ти так точно скоро помреш, люба Наріні. Не думаєш, що пора почати життя з чистого листа, як то кажуть?
Я не відповіла. Після, так би мовити, трагедії мене до себе забрав близький друг. До мене тут перебував Растлер, якого мені подарували, але батьки не хотіли брати його до себе, адже це "агресивна порода". На вулиці залишити я не могла. Може я і погана людина, не чесна, зла, але собаку вигнати я не могла. Неван з радістю прийняв його до себе. А потім прийняв і мене. Милий хлопець.
- То.. як ти збираєшся жити після "смерті"? - Неван скривився, коли я кинула сирий, кровавий кусочок м'яса якоїсь тварини, який купила по дорозі, своїй собаці.
- Дістати на свого чоловіка компромати.- кинула згорівшу сигарету в попілничку. Хитра, повна помсти усмішка вкрала невинне обличчя.
Я 20-ти річна дівчина, з коротким, хвилястим, світло червоним волоссям, який мав віддтінок рижого. Безліч сережок у вухах і одна на крилі носа. Яскрава дівчина, яка ні в чому собі не відмовляла. Скільки разів я появлялася на екранах телевізорів. Здається мене знали не тільки в Осло, а й в цілій Норвегії. Але репутація у мене чиста, нічого протизаконого я не роблю. Майже.. Для мами я не була самою найкращою дочкою. Робила все, чого не можна було. Ненавиділа фортепіано, навчання, але не могла відмовитися від цього. Це не було тим, чим я могла виразити своє "Я". Моє заспокійливе - швидкість. З кожною поїздкою на мотоциклі по нічному місті, я почувалася все краще і краще... Батьки не одобрювали цього. Вони боялися, що втратять свою єдину надію. І саме тому погодилися на компромат. Що й стало помилкою..