Справа №49. Повернення примарної спадкоємиці

Знову вдвох

- Без тебе? - Ронан сперся руками об стіл, нахиляючись до мене. Я змахнула плечима.
- Ну, так. Коли забирав мене був веселіший. Невже, стільки всього помінялося за цей короткий проміжок часу? Гаразд, я вийду. - перевіривши кишені я направилася до скляних дверей які ведуть на дерев'яну веранду.
- Курити? - тато повернувся в мою сторону. Його обличчя я не бачила, але прекрасно уявляла.
- Та ні, травинки порахувати. - я закотила очі, стягуючи з одного крісла свою кофту на замок.
Скляні двері з рамкою з темного дерева розсунулися. Я вийшла на веранду, глибоко вдихнувши холодне, свіже повітря. Сівши на плетене крісно, підігнувши ноги, закурила. Шия трохи боліла від сну в незручній позі. На вулиці світили ліхтарі, місяць, зірки. Дув легкий вітерець, розкуйовждуючи волосся. Кофта прекрасно рятувала мої руки, які могли покритися сотнями мурашків. Сигарета тліла в моїх руках. Я зачаровано дивилася кудись вперед думаючи про своє.
- Погода в ночі не схожа на літню. - двері відчинилися, а в проході стояв Ронан.
- Так. Трохи холодно. - я струсила попіл в тару на столику.
- Твої батьки запропонували залишитися у вас. Як думаєш, погодитися на цю пропозицію?
Він сів поруч не спускаючи з мене очей. Я закусила губу усміхаючись.
- Ні, не варто. Я не буду рада бачити тебе з самого ранку.
- Тоді я зрадістю залишуся. - Ронан тихо засміявся. Я дозволила собі глянути на нього. На вигляд такий дорослий. Навіть занадто. Його очі світилися від радості. Його ніжна, красива усмішка. Від неї, як то кажуть, метелики в животі ожили, чи щось на кштал цього. Я відчула дивне відчуття дежав'ю. Я перемінилася в лиці.
- Що таке?
- Та просто таке враження, що таке колись було. Може снилося..
- Не думаю. Мені також здається, що таке вже зі мною траплялося. Чотири роки тому, мабуть.
Чотири? Я ж його тоді навіть не знала. Так? Не знала ж?..
- Не може бути. Я тебе не знала тоді. - посміялася я.
- Впевнена? - він продовжував дивитися на мене. Так, як ніхто.
- Вже ні. - знову розсміялася я, випускаючи дим.
Руки хлопця лежали на підлокітниках. Рукава були закочені до локтів, тому я змогла роздивитися ці чоловічі, надійні руки. Вони були трохи загорівші, вени випирали. Красувалися декілька тату, які поєднували в собі один сенс. Цікаво, який? Одним оком глянула на свої руки. Такі тендітні, ніжні. Знову вся увага на його руках. Я готова була спостерігати за ними вічно. Вічно торкатися їх, відчувати біля себе. Як по дурному: я, без сорому, оглядаю його руки, а він цілу мене.
- Ми були з тобою знайомі, так? Ще перед тим, як я попала в аварію. Перед тим, як я забула все. Я права?
Це питання і втішило, і занепокоїло Ронана. Він продовжував усміхатися задумливо потираючи долоні.
- Так.. - нарешті відповів він. - Я любив тебе.