Породжені ненавистю/18+

Розділ 14

Кейт.

Я звикла до того, що мої батьки не з'являються, щоб побажати мені гарного першого дня в навчанні.
Саме тому я навіть не засмутилась, що їх не було дома. Іноді думаю, що було б, якби в мене була молодша сестра, або ж брат. Чи відчували б вони цей біль від нестачі батьків? А можливо нам би було краще, якби ми були одне в одного.

Настрій швидко змінюється з поганого в ще гірший, коли до будинку під'їзджає машина Джеймса. Він навіть не пише мені, що він вже тут. Самовдоволений. Гадає, що це я маю спускатись перед ним на коліна.
Перш ніж вийти, я беру із собою кухонний ніж. Сподіваюсь, що він вірить в те, що я не ношу таких речей із собою. Спершу я трогаю задні двері, але ні з одного, ані з іншого боку вони не відчиняються. Він слідкує за мною, стримуючи посмішку. Я бачу це.
Він знає, що я знаю, що тільки передні двері відчинені, бо він хоче посадити мене поруч себе.
Я сідаю в машину, поправляючи в кишені білої куртки ніж. Роблю спокійний вигляд, хоча вся трясусь.
-Що кажуть, коли бачать людину вперше за день?
-Людину? -я оглядаю його машину, зазираючи по задніх сидіннях. -Я не бачу тут людей окрім себе.
-А ти все гірша й гірша. Тобі це пасує.
-Просто дай мені спокійно вивчитись цей навчальний рік.
Я ще одразу помітила відкриту рану на його обличчі, але вирішила промовчати. Тільки зараз, коли він дивиться прямо на мене, а я навіть не пробую відводити погляд, бачу свіжий синець на його лівій щоці.
Подумки дякую Богу, що його побили.
Найкраще, що поки сталось за цей день.
А день тільки починається.

***

Забудемо про те, що посеред дороги Джеймс виставив мене і заставив пішки добиратись до коледжу.
Я чесно думала, що він ще вкінці вулиці викине мене з машини. Здається, ми обидва ростемо.
Головне зараз те, що в нас новий викладач, і Реніль аж ніяк не поводиться належним чином.
Його звати Норський Данір Вестровецький. І він наш новий викладач іноземних мов, бо колишня "покинула цей світ". Як би це не було сумно, але Норський дуже симпатичний чоловік. Йому, мабуть 25, не більше.

Реніль побігла розпитувати його, а я повернулась до нашого кабінету.
Нікого вже немає. Пусто і тихо.
Телефон гудить повідомленнями ще з моменту закінчення пари.
Юстер закликав на вечірку.
Я люблю вечірки, але останній раз я була там за часів динозаврів.
Це було ще в молодших класах, коли я була закохана до безтями в Джеймса. Краще не згадувати, бо мені тоді було дуже добре.
Зовсім не так, як зараз.
Мене пригнічує, що він писав мені весь ранок з того моменту, коли викинув мене зі своєї машини.
Псих: -Знаєш в чому ти помилилась?
Псих: -В хлопцеві. Смішно дивитись на те, що ти сохнеш за ним.
Я: -Що тобі є до нього? Я ж з ним більше не спілкуюсь.
Псих: -І ти думаєш, що це через мене.
Це було не запитання, але я відповідаю.
Я: Звичайно через тебе. Однозначно не через мене.
Псих: -Він не заслуговує тебе. Побачиш.
Я: -Хто тоді заслуговує?
Псих: -Ніхто. До смерті ти будеш самотньою, бо окрім мене в тебе нікого не буде.
Я: -Ніколи в житті.
Псих: -Залишайся і на цей рік таким самим тихим щуром, як і раніше.
Псих: -Не ходи нікуди. З коледжу додому, а потім знову до коледжу.
Псих: -Не з'являйся в мене на очах, бо ще подумають, що ми щось маємо спільне.
Я: -Я не збираюсь робити те, що хочеш ти. Заспокойся вже. Я не твоя лялька.
Псих: -Не моя. Ти просто лялька.
Псих: -Попереджаю. Продовжуй бути тихою ідіоткою. Нікуди не влазь.
Я: -🖕🏿🖕🏿🖕🏿.