451° за Фаренгейтом // 233° за Цельсієм

Частина 2 || Решето і пісок.

Вони читали впродовж цілого довгого дня, а холодний листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Вони читали в передпокої; вітальня здавалася порожньою й сірою без різнокольорового конфетті на стінах, без фейсрверків, без жінок у сукнях з золотого серпанку і чоловіків у чорних оксамитових костюмах, які витягали стофунтових кроликів зі срібних капелюхів-циліндрів. Вітальня була мертва, Міл. ред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а Монтег то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кілька разів перечитував яку-небудь сторінку вголос.

"Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що переповнює серце".

Монтег сидів, прислухаючись до дощу.

— Може, саме це й було в дівчині, що жила в сусідньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.

— Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про когось живого.

Монтег, не глянувши на дружину і весь тремтячи, подався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Погамувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою і взяв нову книжку. "Наша улюблена тема — про себе". — Він скоса поглянув на стіну. — "Наша улюблена тема — про себе".

— Оце я розумію, — мовила Мілред.

— Але для Клариси це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона одна з усіх, кого я пам'ятаю, дивилася мені просто в очі, ніби я чогось вартий. — Він підняв з підлоги обидві книжки. — Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що вони написали, так чи інакше стосується Клариси.
Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері.

Монтег укляк. Мілред перехопило подих, і вона прихилилася до стіни.

— Хтось коло дверей... Чому мовчить гучномовець?

— Я вимкнув ного...

За дверима почулося слабке пирхання, сопіння електричної пари. Мілред засміялася.

— Це всього-на-всього собака! Прогнати його?

— Не ворушись! Сиди!

Тиша. Падає холодний дощ. А з-під замкнених дверей просочується запах блакитних електричних розрядів.