Дефект

6

05.08.22

Крістофера не було в дома уже декілька тижнів, а ще, за тиждень до цього, він заборонив мені виходити в місто в будь якому вигляді. Майк і Ральф нічого про це не знали і цей час ми проводили разом. Хоча одного дня мені таки довелося вийти в місто, і що? Правильно, за мною знову погоня...

-Триста метрів попереду!!! Викликайте вертоліт! Вона зараз злетить!- вони вистрелили у мене якимось препаратом, який не дав мені застосувати невидимість. Звісно, я була швидше за них, проте масивні крила були просто неймовірною мішенню. Я намагалася бігти між будинками і вискочила на незнайому мені туристичну вуличку, схожу на якесь провінційне Французьке містечко. Бігла попід магазинами і раптом мене збили.
-Ой! Не думав, що у наших краях водяться ангели,- заговорив зеленоокий хлопець, підіймаючись з підлоги і допомагаючи мені.
Дурень.
-Вона тут! Викликайте підкріплення!
-Ууу, зрозумів,- хлопець вхопив мене за руку і потягнув у будівлю.- Grand-mère, c'est mon amie, couvre-nous chérie, je t'aime (бабусю, це моя подруга, прикрий нас, мила, люблю тебе)- заговорив він іншою мовою до жінки за прилавком, як виявилося, крамниці чаю.
-Еspèce de canaille, tu me le devras(негіднику, будеш мені винний),- пробурмотіла жінка, махнувши рукою.

Ми вискочили у коридор, він потягнув мене наверх по сходах, а потім відчинив горище, зіліз після мене і зачинив на ключ.

Нарешті дихання трохи заспокоїлося, я підняла очі на хлопця. Він дивився на мене стурбованим поглядом.
-Тебе поранили...- він поглянув на дрібну рану на плечі від тої пулі з отрутою, точніше від маленької кульки ніби з гелю, яка розчиняється, коли потряпаляє під шкіру, з якої тонкою смужкою текла кров.
-Та це нічого... І ... Дякую,- посміхнулася я йому.

Доречі, хоч ми були й на горищі, воно було чисте і навіть досить комфортне.
На стелі були розвішані картонні зірочки і гірлянда, на стінах було багато картин з пейзажами різних країн.
-Немає за що, ми багато кому допомагаємо,- він посміхнувся найщирішою усмішкою, яку я колись бачила у людей з свого оточення, шарму додавали його яскраві очі, від яких було просто неймовірно відірватися...

Цього хлопця звати Андре, він дев'ятнадцятирічний мажорик в якого, схоже, бунтарський період. Тому він живе зараз з бабусею у магазинчику, де і працює. Як він сказав, повністю не підтримує систему притулків для дефектних тому і допомагає іноді.