Фатум по-київськи

Глава 1. Безхатько український звичайний

1

Затишний грузинський ресторан в самому серці Києва. Крісла застелені шкурами вбитих баранів, м'ясо, вино... Дідько, невже знову?! Швидко згрібаю власні речі та кидаю декілька п'ятсот гривневих купюр на стіл. Стрімголов вискакую надвір, тримаючи в руці навіть не надпитий келих червоного вина. Нащо воно мені? А якби ж я знала! Певно, моя сила все ж надумала відправити мене до Бессарабського ринку бухати з місцевими бомжами. Загалом жінка з келихом вина, але без пляшки для продовження, котра йде сама не відаючи куди. Щось в моєму житті явно пішло не так...

Зупинилася на світлофорі. Осяяло – і я вилила червоний напій прямо в обличчя дівчині, що стояла поруч, відразу ступивши на проїжджу частину, щоб, бува, не наздогнала мене кара за зіпсовану білу сукню. Вона щось кричала, щось масне, але я вже була далеко, надійно захищена стрімким потоком транспорту. Не знаю, від чого я, вірніше моя сила, врятувала сьогодні цю нещасну, але вчинити інакше не могла. Кожен супротив моїй надприродній здатності відкликався сильним головним болем. Я, наче амеба, постійно відповзаю від неприємного подразника, але є у цьому і свої переваги – я завжди знаю правильну відповідь на все, майже на все...

Наш світ – це хаос, хаос законів, котрий людський мозок часто навіть осягнути не здатен, але тим не менше активно борсається у цьому океані. Уявіть якесь абстрактне багатомільйонне місто та двох людей, котрі не знають про існування один одного. З якою ймовірністю вони зустрінуться? Скажіть відсоток, як у прогнозах погоди, що дощ буде з вірогідністю такою-то. Складно трохи, правда? А от з моєю силою вони зустрінуться гарантовано. Вона приведе мене до них, підлаштує обставини так, щоб це сталося. Я майже не контролюю процес, але завжди впевнена у результаті. І якби мені за класичною задачкою з теорії ймовірності сказали знайти чорного кота в абсолютно чорній кімнаті без світла, навіть не знаючи чи він там є, я б впоралася (навіть якщо довелося б того кота діставати з пазухи викладача, котрий і поставив переді мною це завдання).

Моя сила проявилася у 17 на тестах з математики в університеті. Щось шкрябай на аркуші в клітинку, а потім став хрестик біля правильної відповіді (особливо обдаровані ставили навмання). Тести вийшли дивні – всі з відповіддю "а". Ні, не може такого бути, я десь помилилась... Сумніви гризли мене тоді вперше і востаннє в житті. Осяяння прийшло раптово, і після нього я була вперто переконана, що ніде не припустилася помилки, неначе бачила правильні відповіді, проставлені якоюсь невидимою рукою. Як ви вже здогадалися, тести мені до рук краще не давати. З моєю силою то якась імба[1]. На екзамени я завжди знала, який білет мені вчити, бо гарантовано витягну його. Знала, де стати на трамвайній зупинці, щоб зайняти найкомфортніше місце. Навіть про свіжість салатів у місцевій студентській їдальні була проінформована й обирала безпомилково свіженьке та без тарганів.