він береже мій сон

найжахливіший день у моєму житті

Чую, що хтось увійшов.

-Блять!...-лаюсь собі під ніс

Швидко провіряю чи точно я закрила кабінку і піднімаю ноги, я не знаю чому так зробила, тепер я сиділа обійнявши свої ноги і чекала. Я змусила себе замовкнути, бо страх, що це прийшли дівчата з мого курсу познущатися з мене, не давав мені спокою.

Я подумала, що як тільки та дівчина зайде до кабінки і зачинить двері я чим дуж побіжу додому!

Двері сусідньої кабінки закрилися....тиша

-Пробач....

Чоловічий голос...? Мені не почулося?! МАКС?!

мене більше дивувало не те, що він зайшов до жіночої вбиральні, а те, що його причина "візиту"-я

я не буду відповідати, нехай думає що мене тут немає, або це не я

-Анна,я каюсь, прости мене!я не повинен був цього казати

Мої очі розширилися, я відчула як кров відхлинула від мого лиця.

Думаю що мій вигляд міг позмагатися з виглядом привида в гулівудських фільмах .

Туш потекла, волоси розтрепані, зрачки звужені, зблідніле лице....Мені було страшно

Щоб не всхлипнути знову, я закриваю руками рот, кусаю себе. Таке відчуття що стіни давлять на мене.

- Знаєш, я за тобою весь час спостерігав, весь час, як тільки ти сюди поступила...Ти була такою красунею, ти була особлива, зовсім не схожа на тих, яких я знаю. Вони всі передбачувані, а ти, твій хід думок, напевно, не відомий навіть тобі. Знаєш- трохи веселіше продовжував він,- я не такий уже й урод, дівчата на мене із задоволенням вішаються, а я не відмовляю, "а чому ні" думав я. Ха. Та я очей не міг відірвати від тебе, сам того не розуміючи я шукав тебе по коридорах, ти завжди була така самотня, відчужена, наче ти не належала цьому паршивому світу...

-Досить.....-жалісливим голосом пищу я

-..Ні, ти послухай. Ти мене зачарувала, з того часу ніщо мене не цікавило. Сама доля зжалилась наді мною і привела тебе до мене, ти пам'ятаєш? Тоді я сказав собі що обов'язково тебе доб'юсь...або помру....Смішно правда, та мене так тяне до тебе!

Я намагаюся тихо відкрити дверцята,я не можу цього терпіти....

На щастя мені вдалось, я знімаю кеди і носки, по плитці бігати в носках не найкраще заняття, в моєму випадку. Вихожу , бачу його ноги в сусідній кабінці.

"Пробач"-проноситься в моїй голові

Відкриваю двері..

Ні, я не можу піти ось так!

- Я так не можу -ТАК! я наважилась, нарешті промовила.....

Двері кабінки відкриваються і Макс дивиться на мене, а я біжу.

Я все життя так тікатиму від проблем?

Повертаю голову щоб побачити де він, а він... а він стоїть в кінці коридора і посміхається

І посмішка та холодна, ніяка, і очі пусті...

І сльози навертаються , і в душі тааак гидко, хочу померти!

-----------------------

через 10-15 хвилин напишу заключну главу, еммм. можливо 20, тому що вона буде довша ніж інші, чи може розділити її на дв...хмммм