* * *
Присмерковi сутiнки опали, сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьованi хорали геть менi дорогу замели.
I куди не йду, куди не прагну - смерк сосновий мерзне угорi.
Виглядаю долю довгождану, а не дiжду - вибуду iз гри.
Аж i гра: лiтають головешки, зуби клацають пiд iдiотський смiх.
Регочу на кутнi - буде легше ( а як буде важче - теж не грiх). Що тебе клясти, моя недоле? Не клену. Не кляв. Не проклену. Хай життя - одне стернисте поле, але перейти - не помину.
Дотягну до краю.
Х
ай руками, хай на лiктях, поповзом - дарма,
душу хай обшмугляю об камiнь - все одно милiшоï нема
за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну,
за землю цю, якою тiльки й значу i якою барвиться сльоза.
1968
