Дівчина у потягу

Неділя, 14 липня 2013 року

Ранок

Серцебиття віддається в горлі — голосне та незручне. У роті посушливо, боляче ковтати. Я повертаюся на бік, обличчям до вікна. Фіранки запнуті, але навіть світло, що проникає крізь них, б'є в очі. Підношу руку до обличчя; притискаю пальці до повік, намагаючись стерти цей біль. Нігті чомусь брудні.

Щось негаразд. На мить відчуваю, немов палаю, немов ліжко зникло з-під мого тіла. Минула ніч. Щось відбулося минулої ночі. Поривчасто набираю повітря в легені, сідаю, надто поспішно, серце калатає, у голові тенькає.

Очікую, поки повернеться пам'ять. Іноді доводиться почекати. Іноді спогади миттю з'являються перед очима. А буває, що взагалі нічого не пригадую.

Щось сталося. Щось погане. Сварка. Підвищені голоси. Бійка? Не знаю. Не пам'ятаю. Я пішла до паба, сіла на потяг. Була на вокзалі, була на вулиці. Бленгейм-роуд. Йшла по Бленгейм-роуд.

На мене накочує, мов хвиля — чорна, жахлива хвиля.

Щось сталося. Я точно знаю. Не можу пригадати, але відчуваю. Рот болить ізсередини, ніби я покусала щоки, на язиці металевий присмак крові. Відчуваю запаморочення, нудоту. Мацаю руками волосся, усю голову. Здригаюся. Справа на голові ґуля — болить від найменшого дотику. Волосся все у крові.

Я спіткнулася — ось у чому річ. На сходах на вокзалі Вітні. Невже головою стукнулася? Пригадую, як їхала у потягу, але після — суцільна темрява, порожнеча. Я роблю глибокі вдихи, намагаючись уповільнити серцебиття, заглушити паніку, що здіймається всередині. Думай! Що я зробила? Пішла до паба, сіла в потяг. Там був якийсь чоловік — тепер пригадую, з рудим волоссям. Він посміхався до мене. Здається, він зі мною розмовляв, але я не пам'ятаю, що сказав. Було ще щось, ще якісь спогади з ним пов'язані, але я не можу пригадати, не можу дістати їх із темряви.

Я налякана, але не знаю достеменно через що — тому ще більше жахаюся. Я навіть не знаю, чи є якісь підстави для мого страху. Оглядаю кімнату. На приліжковій тумбочці телефону немає. На підлозі сумка не валяється, не висить на спинці стільця, де я зазвичай її лишаю. Проте вона має десь бути, оскільки я вдома — тож у мене є ключі.

Підводжуся з ліжка. Гола. Мигцем бачу себе у дзеркалі шафи на повний зріст. Руки тремтять. На вилицях сліди від туші, на нижній губі рана. На ногах синці. Мене нудить. Сідаю на ліжко, опускаю голову між колінами, очікуючи, доки мине хвиля нудоти. Підводжуся, хапаю халат, на щілину відчиняю двері спальні. У квартирі панує тиша. З якихось причин мені відомо, що Кеті вдома немає. Вона попереджала мене, що залишається ночувати у Демієна? Таке відчуття, що попереджала, але я не пам'ятаю, коли саме. Перш ніж я пішла? Чи то ми розмовляли з нею пізніше? Я, наскільки спромагаюся, тихо рушаю коридором. Помічаю, що двері кімнати Кеті прочинені. Зазираю до неї в спальню. Ліжко прибране. Є імовірність, що вона вже встала та застелила його, але мені здається, що її вночі вдома не було — відчуваю неабияке полегшення. Якщо вона не ночувала вдома, тож не бачила й не чула, коли я вчора повернулася, а це означає, що їй невідомо про мій кепський вигляд. Це не мало б мене непокоїти, але чомусь непокоїть: сором, який я відчуваю у тій чи іншій ситуації, пропорційний не лише її серйозності, а й кількості людей, які стали її свідками.