Частини 1-7

81 1 1
                                    


Розділ перший

Ліниво розкинувся український хутір на пологих пагорбах високого берега Ворскли. Побілені хатинки перлинами виглядали з-поміж зеленого моря чепурних садочків, баштанів, городів та луків. Сонце піднялося високо, і снодійна, зовсім не травнева спека покривалом солодкої дрімоти лягла на природний та людський світи. Стояла дивна полуднева тиша, яка тільки інколи порушувалася невдоволеним коров'ячим муканням або гудінням великого жука в нагрітому повітрі. На широкому подвір'ї старого Миколи Соболя також панувало сонне царство. Усе тут наче вимерло. Навіть зазвичай галасливі гуси ліниво копирсалися у великій калюжі на галявині перед тином.

Почувся гуркіт казанів. То попри спеку поралася стара Соболиха. Розклавши посуд по місцях, вона заходилась лаятися. Дісталося, як водиться, чоловіку, який за півтора тижня не спромігся полагодити тин на межі. Потім прийшла черга сусідських курей, які вчора ввечері несподівано завітали на баштан. Дійшло і до Петра ― молодшого сина старого Соболя.

― Де цей навіжений пройдисвіт, хотіла б я знати! ― роздратовано бубоніла Соболиха, перекладаючи крам у величезній, оббитій залізом скрині, що займала майже третину невеликої світлиці. ― Чи він і у вус не дує, що худобу потрібно напувати?

― У нього вусів ще немає, ― пожартував старий Соболь, перевертаючись з одного боку на інший. Бурмотіння Соболихи розбудило його ще тоді, коли вона переймалася сусідськими курми на баштані. Про тин він, звісно, не почув або не захотів чути. Ще б пак! Лагодитимеш тин ― неодмінно зіткнешся з Ваньком Кожем'ятьком, сусідом, а старий Соболь не дуже полюбляв його — бо той нишком, наче жид, лихварював та водився з ляхами.

― І тобі нема діла, що корівки наші від спраги ляжуть?! ― накинулася Соболиха на чоловіка ― нарешті з'явилися вільні вуха: ― Чи тобі повилазило, стара трухлява колодо, що цей бовдур останнім часом зовсім від рук відбився? Не хоче слухати, що йому добрі люди кажуть! Тільки й знає, що по дівках на вечорниці бігати!

― Йому б на Січ... ― подав голос Соболь і замріяно зітхнув: ― Нехай би пішов за Степаном, братом своїм.

У відповідь Соболиха залишила свій крам і дико витріщила очі на чоловіка.

― Ти що, зовсім розум утратив? ― загриміла вона. І Соболь одразу пожалкував, що завів мову про Січ. ― Що ти верзеш, каліко безсоромний?! Мало того, що на цій триклятій Січі ти руку залишив, мало тобі, телепню безмозкий, що син твій старший, Степан, загинув від шаблі бусурманської, так ти ще й Петра туди тягнеш!

Характерники. Спадщина Сарматських віщунівWhere stories live. Discover now