Вигнанець. Історія друга. Суд Богів.

Розділ 4. Туман

До вечора їм не зустрілось жодного дерева. Сонце мабуть вже зайшло за обрій, але вони того не бачили. Вузький прохід між височенними скелями закривав усе. Вони були стомлені, голодні та злі. Ставало холодно. Холод степів не міг зрівнятись з гірським. Тут холод був наче живим. Він відчував їх, знав куди потрібно нанести удар. Найгірше поки доводилось Петру. Його цокотіння зубами, здавалось, могло привернути увагу всіх дикунів. Я б не проти зустрітись з ордою дикунів, лише б загрітись! — цокотів зубами. — Бісів, туман, бісові горе, бісове золото...
- Замовкни! — шикнув на нього Марко. — Зараз піднімемось вгору де туман нас не дістане. завтра вже будемо на місці.
Мамай мовчав весь час. Туман дійсно був холодним. Здавалось він наступає їм на п'яти. Варто їм було віддалитись від туману, як ставало не так холодно, але варто туману їх наздогнати — і вони знову починали трястись. Такого туману Мамай ще не бачив. Щось було не так.
- За весь день ми не натрапили ні на жодний слід, — сказав, коли порівнявся з Марком. — Навіть тварини.
- Це мертва земля, — кивнув головний. — Птахів ти теж не побачив, еге ж?
- Тоді що ж так лякає дикунів, що вони не ходять тут?
Марко лише кивнув собі за спину, де Петро знов лаяв лютий холод.
***
Вогонь вже аж обпікав пальці, але забирати від нього руки не поспішав ніхто. Вогнище на вершині, куди вони видерлись, нагадувало маяк в Соленому морі, але компанію це не турбувало. Туман кружляв навколо них, але до вогню не підступав. Неначе невидима боротьба точилась між ними. Вогонь і туман, тепло і холод, світло і темрява.
- Ще дрів! — командував Марко.
Мамай з Гаврилом обтесували останнє молоде деревце. Вони таки знайшли кілька. Вогонь шипів, плювався димом, але відсісти від нього значило померти. Щось було зловісне в цьому холоді, щось, чого боялись дикуни.
- Тут колись десять козаків з застави зникли, — тихо прошепотів Василь, коли всі вони всілись спинами до вогню. — Погнались за кимось, та так і не повернулись.
- Чому не повернулись? — спитав Гаврило.
Марко кивнув йому на туман. Ага — затягнув велетень. Його тупості можна було дивуватись, як і його силі. Але Мамаю велет подобався. Коли дійде до зустрічі з дикунами, він радітиме, що Гаврило на їхньому боці.
- А раніше попередити не міг? — процідив крізь зуби Петро.
- Так Марко заборонив. — Василь почервонів з сорому.
Чотири пики повернулись в бік п'ятої.
- Ви б тоді не пішли, — Марко виражав просто непохитний спокій. — Краще ризикнути і перевірити наявність чуток і легенд ніж пробиватись, крізь орди дикунів.
- Вони не просто так сюди не ходять! — загарчав Петро.
- Зранку туман розсіється! — Марко надавив на кожному слові.
Петро замовк. Мамай не влізав в їхні розмови. Він роздивлявся туман. Коли вони неслись западинами та ущелинами він не придивлявся, але зараз додивився, що туман був кольору олова. Тяжкий, наче стіна, по якій повзали змії такого ж кольору. І холод...
Лютий холод ширився навкруги, паралізуючи путівників. Їм пощастило, що вони вибрались на вершину. Туман не міг дістатись до них. Воно боїться вогню — криво всміхнувся Мамай, згадуючи ще одне сіре створіння, що боялось язиків полум'я. І тут він зловив себе на думці: воно? До нього раптом дійшла страшна істина: це не туман.
- Це не туман. Це не туман! — вже голосніше повторив він.
- А що це? — на нього уставилось четверо пар очей.
- Не знаю, але воно живе! — показав пальцем.
Тепер всі дивились туди, куди показав Мамай.
Дикуни боялись не холоду, а істоти що ховалась там. Щось настільки сильно лякало їх, що навіть днем вони не ходили тут.
- Хоч би не було дощу! — Василь пошепки молився.
Марко потягнувся по мушкет. Петро дістав чекан і поклав його собі на коліна. Мамай взяв по пістолю в руку. Туман чогось чекав. Але чого? Доки затухне вогнище? Півночі? Чого?!
Мабуть Господь почув Василя, бо дощу не було.
Близько півночі з туману почали доноситись перші звуки. Спочатку їм здалось, що то завиває вітер, але швидко стало зрозуміло, що то з туману. Прийдіть-с-с-с-с. Йдіть до мене... С-с-с.
- Що за чортівня? — Налякався Петро. Від його грізного виду прикрашеного нецілим вухом не залишилось і сліду.
- Можеш піти перевірити, — хмикнув Василь.
- Сам можеш піти в туман. А за одно і...
- Ану цить! — гаркнув на обох Марко. — Мамаю, в тебе є ідеї?
- Здалось би розвести ще вогонь! — Мамай заправив оселедець за вухо. — Але переведемо дрова.
- Воно ж нас тут не вчепить? — запитав Гаврило.
Мамаю незвично було бачити його задуманим. Риси його обличчя були призначені не для цього. Але від жартів Мамая втримав страх. Як можна справитись з тим кого ти не бачиш? Він вже пожалів, що не залишився в таверні з козаками.
- Чого ти хочеш?! — прокричав Марко.
Туман відповів йому сичанням. Мамай не став чекати, доки сичання припиняться. Руками він вихопив з вогню тліючу гілочку і запустив в туман. Шипіння посилилось. Там де впала гілка туман розступився. Тоді вони і побачили, що ховається в тумані...
Всевишній... — перехрестився Василь. Переливання, що їх Мамай прийняв за змій виявились руками, ногами, лицями. Їх оточили мертві.
Привиди! — Мамай марно намагався згадати, що радили проти них характерники. Шабля їх не візьме — сказав дивлячись, як тягнеться до зброї його власна рука. Ось куди зникали люди — туман забирав їх.
Гілка горіла недовго. Як тільки остання іскра згасла привиди зайняли місце. Кільце навколо них стислось. Нам потрібно більше вогню! — загорлав Марко. — Тягніть все що є. Козаки заходились працювати. Вогнище тепер перетворилось на ватру. На довго цього не вистачить — подумав Мамай. Сичання перейшло в гуркіт. Неначе заковані латники шляхти брязкали списами об камінь. Гул ширився скрізь. Туман пульсував, жив. Козаки нервувались, але вдіяти не могли нічого. Василь молився, Петро лаявся, Гаврило косився з сторони в сторону закликаючи помірятись з ним силою, Мамай марно намагався його вгамувати, Марко говорив з вогнем, вмовляючи його не гаснути. Здавалось, не було такого кутку на материку, де їх не було чути...