Зазвичай вона поверталася пізно. “Не страшно?” – питали. “Ні. Мене ж бояться всі гопники району!” – жартувала у відповідь, а заразом заспокоювала себе. І дійсно – нічого не боялася.
У неї було два маршрути, але останнім часом вона обирала той, де потрібно було пройти короткою алейкою, потім піднятися сходами, пройти між будинками і дістатися потрібних дверей. На все це їй вистачало кількох хвилин спокійної ходьби.
Дехто дивувався: “Але ж інший шлях коротший. Чому ж вона йде цим? Не поспішає додому чи що?”. Ні, вона поспішала. Але мала на те свої причини.
Після десятої вечора літня спекота спадає. Бувало, що навіть в цей час нічим дихати, але зазвичай саме тоді починалася пора спокою і прохолоди. Коли вже не так людно, місто готується до сну, палають ліхтарі, переховуючи світло зірок, а темрява дарує ніжність закоханим.
Усім цим вона насолоджувалася. Обожнювала вечірню “майже тишу”, майже – бо місто завжди так чи інакше звучить, не замовкає, легку прохолоду, від якої хочеться дихати на повні груди, спокій дерев у темряві, і легкий аромат квітів, що вже заснули, але повітря навколо ще приберегло трохи пахощів.
І от, коли вона проходила повз, вітерець підхоплював ці пахощі і підносив до неї, даючи змогу насолодитися ними. Вона вдячно посміхалася, бо ці квіткові парфуми ніби полегшували всі клопоти. Їй навіть здавалося, що коли вона вдихає той запах, все стає неважливим, тяжкий день лишається позаду, а на душі стає спокійно.
Цього вечора вона так само поверталася додому. Якщо б можна було подумки відчувати запахи, то саме це вона і робила б зараз, бо робочий день не бажав лишатися позаду і втомою нагадував про себе, тому аромотерапія була конче необхідна. Думками вона була з квітами, а фізично підходила до алеї. Цього разу там було порівняно людно: на двох з чотирьох лавок сиділи відпочиваючі.
Середньостатистичну дівчину це мало б збентежити, бо ж “пізно, темно, незнайомці”, але вона була абсолютно спокійна. Можливо, дурна, можливо, смілива. А можливо, мала напрочуд сильну інтуїцію і довіряла їй. В будь-якому випадку, вона не зупинилася і навіть не затримала подих (чи що там роблять леді з романів?), а йшла, як і до цього.
Двоє, що були ближче, виявилися юнаками, хто був далі вона не звернула уваги. Один з цих двох стояв боком до свого співрозмовника і обличчям до неї. Вона дивилася прямо перед собою, але боковим зором помітила погляд, спрямований на себе. За крок до того, як пройти повз, вона одними лише очима глянула на нього. На пару секунд їх погляди зустрілися і… нічого не відбулося. Анічогісінького. Бо, хоч ця ситуація зацікавила її, відчути жаданий аромат хотілося більше, ніж міркувати над нею.
Ще пару кроків і вона отримала те, чого так хотіла – магія квітів подіяла, втома розтанула, ніби й не було, тіло стало легким, а думки вже майже долетіли на п’ятий поверх – додому.
