Тендітні плечі

Частина 18

Олег

Я приїхав до доньок практично випадково. Хлопці з роботи були в тих краях, тож трапилась нагода заскочити. Годинник показував третю годину дня, та навісний замок на дверях ясно давав зрозуміти, що ні Ліди, ні Руслани вдома немає. Щоправда мала бути Вероніка. Куди може подітись дитина, якщо садочок у селі на літо закрили, та й досі не відкрили? Обійшовши по периметру дім, я постукав у вікно дитячої спальні – здивоване обличчя доньки з'явилось за склом і розпливлось у посмішці.

–Привіт, папа-дядя, – помахала вона ручкою, поправляючи русяве волосся.

–Привіт. Дитино, а як до тебе в гості потрапити?

–Візьми ключа, там на бочці з зерном, під кришкою, та відкрий, – знизала плечима дівчинка. – А взагалі, почекай. Якщо мене спіймаєш, я зараз через форточку вилізу. А то самій стрибати зависоко.

–Ти й так вмієш?

–Так. Мене Руслана навчила, – поділилась досягненнями Вероніка.

–Гм, цінні ти маєш навички...– я спантеличено свиснув. Якось нелогічно виходить, дитину зачиняють вдома, але за бажання вона може вилізти та піти куди очі дивляться. Та не йде... Сторожить дім зсередини?

Малеча спритно виплигнула мені на руки, діловито пробіглась, дістала ключа і відімкнула двері.

В домі було чисто й тихо. Зазирнувши до холодильника я з'ясував, що готової їжі немає. Зрозуміло, отже Ліда у лікарні, а доньки самі. Ніка показала, що де лежить і, доки ми готували гречану кашу, розповіла, що до садочку не ходить, а Руслана скоро прийде зі школи. Старша донька теж змалечку вдома часто полишалась під замком: малювала, читала. Не завжди ж зручно дитину з собою таскати. Щоправда Руслана, наче через кватирку не вміла вилазити... Чи то я просто був не в курсі?

Руслана дійсно скоро прийшла з важкою імпровізованою сумкою з власної кофтини, доверху наповненою маленькими кавунами та динями. Донька здивувалась виявивши мене вдома, вражено подивилась на зварену кашу, підозріло-радісно на дві привезені рибні консерви та шоколадку. Навіть незрозуміло було чому вона більше здивувалась – моєму приїзду, чи тому, що я їсти приготував. Невже вона не пам'ятає, що я теж вмію готувати? Щоправда у Ліди багато чого навчишся – вона завжди вміла чудово мотивувати. У моїй сім'ї, наприклад, лише я один можу щось зварити. Батько і брат не проходили «лідину школу», а мати нас на кухню зазвичай не дуже кликала, вважаючи то виключно жіночою справою. Ага, а як же... Моя колишня дружина не була обмежена подібними стереотипами і розділяла всі обов'язки в родині порівну.