Під Місячним Сяйвом

Епілог

Минув тиждень з того моменту. Юля перебралася в Підводне. Вирішила, що має бути поряд біля тих, хто за неї заступився. Моя сім'я прийняла її. І я також. Ні, вона не стала мені сестрою. Ми просто стали ближче, як друзі. Вона влаштувалася в наше сімейне кафе. Ми установили з нею розклад змін, і так склалося, що кожен день після обіду я звільнялася. Звісно, така робота не приносить досить великого заробітку, тому Юля знайшла собі додаткову роботу в Інтернеті. Подробицями я не цікавилась.  За такий короткий час Юля встигла познайомитися з Антоном. Він місцевий хлопець. За її словами він милий і привітний. Я, звісно, не могла засуджувати подругу через те, що вона закохалася. Хоч щось мало радувати Юлю після того, що сталось. Але все так швидко закрутилося. Хоча я зі своїм коханим теж не зволікала.  Із Віктором ми стали ще ближчі, зустрічалися кожної ночі і вихідні  проводили разом, гуляючи по місту. Або у нього вдома...за ласками і вином. Вітя подарував мені оберіг, браслетик з нашими ініціалами: «С.К.+В.К.». За його словами, зробив сам.  Тридцятого серпня, ввечері ми всі зібралися в мене вдома. Мама дістала пляшку вина, і ми перемовлялися про всі останні події, що стались. Крім, звісно, однієї. Юля теж була з нами. Вона стала одним із бажаних гостей в нашому будинку.  Я була щаслива в цей момент. Поруч зі мною моя сім'я, справжня. Я маю  двох сестер, коханого хлопця і найкращу подругу. Обидві сестри одружені і щасливі у шлюбі. Всі вони біля мене. Ніхто не загинув. І все таки щось в мені ворушилося, не давало спокою. Щось мене тривожило. Наче все скінчилося, та відчуття, наче це тільки початок.  Я вирішила вийти на свіже повітря. Крім того, надворі світить місяць. Зможу недовго побути собою. Сіроокою.  —Мам, я зараз вернуся.  —Гаразд, — усміхнулась вона. Я взяла свій келих і піднялася на другий поверх. Двері на балкон піддалися, я увійшла. Поруч стояли стіл і стільці, та хотілося постояти. Місяць засвітив мені в очі. Трохи закололо, і я прокліпалася. Тепер було не боляче. Десь вдалині гуділи машини, збиралися спати люди, та мені було все одно. В моїй голові і в душі мішалися різні відчуття. Я стала сильніше переживати за сім'ю. Наче переживати не потрібно, а, здавалося, це все ще не кінець. Я вдихнула повітря носом і раптом відчула м'яту. —Захотілося постояти на місяці? —Віктор поставив свій келих на стіл і обійняв мене з-за спини. Його щока притиснулася до мого волосся. —І постояти, і подумати. — Я теж поставила свій келих коло його.  —Подумати про що?  Із ним я можу бути щирою. —Все складно, Віть. Він раптом розімкнув обійми і подивився мені у вічі. Я побачила ті самі голубі очі. —Це стосується нас? — Його голос наповнився страхом і відчаєм. Боже! Він подумав, що між нами все..? —Ні! — Я накинулась йому на шию. Як він міг таке подумати? — Звісно ж ні! Я не те мала на увазі. Просто... Він трохи відсунув мене і взяв за підборіддя. —Просто? — Він вимовив це єдине слово легко і ніжно. Заспокоївся. А от мені було неспокійно.  —Мені страшно. —Чому? Все ж скінчилося. Всі в безпеці, нікого не вбили.  —Один за всіх, і всі за одного — за таким принципом живуть вампіри. Доки живий їхній ворог, вони не будуть спокійні.  —До чого ти ведеш? — спитав він знову. —Аня не зупиниться, доки не знищить Вероніку. Навіть після загибелі двох її друзів. А Святослав шукатиме мене, щоб помститись за Іру. В гіршому випадку він полюватиме на тебе, бо жадатиме...справедливості. Він відчув біль, коли втратив кохану. Тепер захоче, щоб і вбивця відчув подібне. А вбивця — це я. Я боюсь, щоб...ніхто і цього разу не постраждав. Віктор відпустив моє підборіддя і притиснув до себе. Я обійняла його у відповідь. Моя голова лягла йому на груди. Я вперше почула стукіт його серця. Цей ритм змушував мене...ніяковіти. Без причини, несвідомо.  —Ти дарма хвилюєшся, — ніжно і тихо мовив Віктор. — Колись, справді, вони з'являться знову. Але наважаться нескоро. А якщо і з'являться — ми будемо готові. Я не залишу тебе, кицюню. Ніколи.  Був теплий вечір. А у Вікторових обіймах було тепліше. Вампірам не притаманно відчувати холод, бо ми самі холодні. Проте я досить добре зараз відчуваю тепло, але не тіла. Душі. Його душі. Добра, чиста, тепла, прекрасна, з легкою ноткою іспанського шарму. Він — частина мого життя. Я для нього теж не пусте місце. Я не шкодую, що пішла назустріч Віктору тоді, на третій день, коли ми робили висновки.

—Текеро мучо, Саша.Я всміхнулася сама про себе і прошепотіла йому у відповідь:

—Це взаємно. Ми ще довго так стояли. Потім поцілувалися. Чому поцілунки під місячним сяйвом наповнені такою романтикою? Та ще й в його виконанні вони такі...пристрасні. Я не хотіла його відпускати, не хотіла закінчувати. —Саш, Вікторе! Ми встигли вас загубити! Упс! Нас перебили. З посмішкою на обличчі на балкон увірвалась Юля. Її навіть не бентежило те, що вона застала нас удвох за поцілунком. Ми відсторонилися один від одного. Ця ситуація не змусила мене соромитись.  —Ми вже біжимо, Юлю, — мовив Віктор. — Просто твоя подруга захотіла трохи романтики. —Я зрозуміла. Келихи не забудьте, — все ще усміхаючись, сказала вона і втекла вниз по сходах. Ми з Віктором переглянулися. Він взяв мою руку в свою.  —Домовились більше не згадувати про цю ситуацію? Я погдадила його дитячу долоню, а він мою. Ми скріпили їх в замок, і я промовила: —Домовились.  І продовжили те, на чому нас перервали. Поцілувались. 

14.02.2021