закінчується день,
а життя,
на жаль,
ні –
продовжується.
видали вже мої чортові номери
і йди геть.
щоб я нічого не чула
і навіть не бачила,
бо мій світ у такій темряві,
що справа,
певно,
не в екстрених відключеннях
ДТЕК.
і навіть не у відсутністі свічок
чи ліхтариків
/а у відсутністі тебе – але це вже не має значення/.
взагалі, не розумію, що тепер має значення.
і що скільки б за мною не бігали, скільки б солодощів чи квітів не приносили до дверей під'їзду, скільки б не знімали, стоячи на колінах, з мене взуття... я все одно нічого не відчуваю, наче мене переїхало автівкою, а чомусь досі не паморочиться в голові, й я не втрачаю свідомість від болю.
просто дивлюсь у небо.
інколи плачу.
а потім ховають під ковдру і знову плачу.
я не хочу збирати світ знову.
я його зліпила з лайна та палок – най тепер тримається. сам по собі, бо я не можу.
чуєте? не можу. я не витримую.
розклала нове таро, а там знову гарантії гарного та чудового життя. звичайно, обкладинка гарна. а насправді безсонні ночі, сльози і знову сльози, зрідка побачення, котрі не приносять нічого, окрім порівняння, відсутність бажання вчитись чи щось робити.
що там? справді скоро майже три роки. відсвяткуй – місць як ви розійшлися остаточно. а ти лежиш, немов розстріляна, й все частіше ігноруєш звертання на ім'я.
добре, що погано лише мені.
погано, що закінчується тільки день,
а не це
безнадійне життя.
01.12.2022
