Репетитор [sunsun]

28.

Вони саме перелазили через ворота заднього двору тітки Сонхуна, бо він сказав, що забув ключі, спершу він допомагав Сону, а потім перелазив сам. Сону був трохи скептично налаштований щодо того, чи це справді будинок тітки Сонхуна, але відкинув цю думку, бо спочатку вони досліджували кімнати консерваторії.

Вони пустували та гралися в хованки, бо сама консерваторія була величезна, але їхні розваги припинилися, коли вони почули кроки. У Сонхуна перехопило подих, і він швидко схопив Сону за руку та забіг з ним в одну з кімнат, зачинивши за собою двері.

Не допомогло й те, що там було дуже тісно, тому двоє стояли дуже близько, майже притискаючись одне до одного. Сонхун молився, щоб Сону не чув, як швидко б'ється його серце. Руки Сонхуна були по обидва боки голови Сону, наче він тримав його в клітці. Це виглядало наче сцена з корейської дорами.

Пара тримала напружений зоровий контакт, їхні очі були приклеєні один на одного, і саме Сонхун порушив його, глянувши на губи Сону – хлопець густо почервонів, коли помітив це, але зробив те ж саме зі старшим.

Сону дуже хотілося присунутися до нього ближче, але коли вони почули, що кроки стали тихішими і нарешті зупинилися, Сонхун знову схопив його за руку і вибіг з дому, залишивши їх обох захеканими.

– Це ж насправді не будинок твоєї тітки? – запитав Сону і подивився на Сонхуна, поки вони поверталися до будинку, той здригався від сміху і хитав головою. – Ні, мені було нудно...

– Хьон! – вигукнув Сону і вдарив його по руці, чим ще більше розсмішив старшого.

Минуло близько 5 хвилин, поки вони йшли назад, Сону трохи відставав від Сонхуна через те, що у нього боліли ноги.

– У мене болять ноги, – сказав Сону.

Сонхун розвернувся і трохи нахилився.

– Залазь мені на спину.

Сону погодився і стрибнув йому на спину, а Сонхун утримував його, тримаючи за стегна і злегка струшуючи, щоб упевнитись, що той тримається. Він збирався нести його решту шляху.

– Ти такий легкий.

– Це тільки тому, що ти ходиш до спортзалу.

– Ось чому ти раніше не міг перестати витріщатися, – з посмішкою сказав Сонхун.

– Боже, ти коли-небудь замовкнеш про це?

– Ніколи, Сон.