Лист без зворотної адреси

Частина 3

Краплями дощу стукавши по металевому карнизу, дощ розбудив мене. Я прокинулася, витираючи від сну важкі повіки. З відкритого вікна до мене линув аромат свіжого дощу. Витягнувши руку до нічного столика, я сонно доторкнувся до екрану телефона. Сяючий дисплей вразив очі, показуючи, що годиннику майже сьома. Мене осінило, що я обіцяла дещо зробити - подзвонити Павлу. спираючись на подушки, я чекала відповіді на іншому кінці лінії.

- Алло! - прошепотів Павло.

- Доброго ранку! Прокидаємося. - сказала я.

- Уже сьома? Жах. Дозволь ще трішки поспати? Будь ласка! - продовжив він. - Анно, як тобі вдається вставати без проблем? Я так не можу.

- Понеділок, він завжди такий.

- Сьогодні на роботу. Понеділок, до біса! Ти мене вибач, я завжди неадекватний зранку... Доброго ранку! Тобі гарно спалось?

- Чудово, я саме прокинулася.

- Дякую, що розбудила. Шкода, що тебе немає поруч, душ зранку бадьорить. - продовжував Павло.

- Хм... Ти про щось інше думати можеш?

- Як я можу думати про щось іще. Ти мене заводиш. - Пошепки, навмисно збуджував мене Павло. - Можливо придумаємо, як нам зустрітися знову.

- Напевно буде правильним дочекатися вихідних. - запропонувала я. Необхідно обміркувати все, що сталося в цей маленький проміжок часу.

- Ти маєш рацію. Я на роботі весь тиждень і раніше ніяк, як би я цього не хотів. Гаразд, буду вибиратися з ліжка та збиратися в офіс. Мене чекають великі справи! Я зателефоную.

Настрій був гарний. Сьогодні мене чекає багато справ, і одна з них - гараж, де стояла татова машина. Вона виглядала трохи зношеною. У бардачку машини я випадково натрапила на фотографію нашої щасливої ​​сім'ї: тато, мама і я. Серце стиснулось від сумної ностальгії. Прикро, що вони пішли з життя так рано. Мені було шістнадцять, коли від раку померла мама. Батько зумів взяти себе в руки та перемкнути біль втрати на любов. Маму він не замінив, але його підтримка була дуже сильною. Він намагався щосили заповнити своєю турботою порожнечу. Рік за роком його здоров'я погіршилося. Він намагався триматися, але без мами йому було погано і через пару років його теж не стало. Я взяла фотографію в руки, пригорнула до губ і закрила очі. Це моя найцінніша скарбничка спогадів. Мені досі не вистачає їхньої любові, критики, розмов за сніданком. Ностальгія накрила мене, немов хвиля. Я зберігаю в цьому гаражі старі й дорогі моєму серцю речі. Особливо машину, яку я зможу колись відремонтувати.