Частина 6

24 1 0
                                    

Весна цього року видалася холодною. У повітрі пахло памороззю. Слизький тротуар в парку подекуди зі скутими по краях калюжами, відбивав у собі силуети міста. Я так і не привчила себе довше спати. Щоранку виходила на прогулянку в парк. Єдина кав'ярня, яка відчиняється так рано знаходилась на вулиці неподалік будинку. Присівши на терасі та завернувшись м'яким пледом, я зустрічала ранок з чашкою кави, теплом якої намагалася зігрітися. Занурившись у роздуми, що завтра через стільки років можу повернутися в рідні місця. Багато минуло часу і багато чого змінилося після того, як у наші життя увійшла війна. Ми змінилися. Я чекала дня, коли повернеться Павло. Безсонні ночі, сповнені болючих спогадів, стали для мене нормою. Мене навчили молитися і я шепотіла слова надії. Єдиною втіхою для мене були повідомлення та листи, які приходили від Павла, хоч із запізненням. Я перечитувала кожне слово по кілька разів, уявляючи собі, що він поруч. Досі дивуюся як я не збожеволіла. Так важко на душі, плакати хочеться, а сліз уже немає, давно немає. Боляче прийняти, що кожен день простягається переді мною як непрохідний шлях, який я повинна подолати сама. Не настане ранок і я не встану раніше коханого, лише для того, щоб подивитися, як він солодко спить. Кажуть, що час не зупинити. Це не правда. Він зникає, коли тобі не хочеться жити. Дні зливаються в один потік, де я блукаю у цій безодні емоційної пустки. Тебе з'їдає порожнеча, а серце рветься на частини, дихати важко і мозок починає себе руйнувати. Я кричала голосно і без звуку, я намагалася навіть накласти на себе руки. Та маленьке життя під серцем дало шанс на зцілення. Мої друзі та родина намагаються мене підтримати, щоб я не відчувала себе відокремленою. Не знаю як мені вдалося це пережити. Павла не повернути в цей світ, та він назавжди в моєму серці. Спогади про прожиті разом радощі розбиваються вщент об страждання і це звучить жалісно.

- Мамо, ти як завжди не слухаєш мене. На вулиці холодно.

- Ні, синку, мені тепло. Я люблю прохолоду ранків, ти ж знаєш. - сказала я, глянув на хлопця.

- Ти знову сумуєш? - Сідаючи поруч, запитав Женя.

- Я просто... Як завжди задумалась. Так, я сумую. - Дивлячись на Женю, я дякувала долі, що маю сина.

- Підемо додому? Я зібрав речі, ми завтра летимо до тебе. - Тримаючи мене за руку, сказав син.

- Нарешті. Я впевнена, що тобі там сподобається. Сподіваюся на це. - Я не стримала себе і заплакала, при цьому намагалася посміхатися. Прикриваючи очі руками та витираючи сльози, я дивилася на хлопця. Як він схожий на батька.

Лист без зворотної адресиWhere stories live. Discover now