Ми жили в маленькому селі Сіде біля Самбора,через яке прлхолила траса Самбір-Дрогобич.Андрійчик проводив усі літа в Сідому,зі мною,у моєї мами. Улюблена Андрійчикова бабця Марійка завідувала там початковою школою.Він собі з'єднав два слова-"Сіде"та "дома"-в одне і називав село Сідома.Ми жили у Новому Роздолі,але наша Сідома завжди нас чекала на свята і канікули.Влітку обов'язково їхали у Самбір і відвідували будинок,де Андрійко народився,йшли в тир, де він стріляв з допомогою дядька-працівника,потім фотографувалися і їхали назад.Дорога займала 15 хвилин.Оскільки пологовий він бачив,то й розумів,що тут народився,а як саме-ніколи не запитував.Десь у 4 роки,сидячи за столом із гостями,Андрійчик видав історію про те,як народжуються діти:^^У Самборі є така лікарня-роддом називається,там доктор бере целофановий мішечок і набзикує,набзикує,набзикує багато всіляких лікарств,і так робить дітей.А тьотя медсестра каже:"Пане доктор,пане доктор,не робіть так багато дітей,бо їх вже нікуди класти!"^^.Побачивши сміх в очах гостей,він швиденько встав з-за столу і пішов у спальню.Більше ніколи тієї історії про пана доктора,що робить дітей,ми не чули.Взагалі,Андрійчик дуже любив гостей,завжди розмовляв із ними,сидів за столом,міг розказати свої історії,і тому коли гість тільки переступав поріг,він тут же ж питався:^^А коли ви поїдете?^^,що було,звичайно,шоком для гостя.Я пояснювала гостю,що дитина просто хоче,аби він довше побув у нас,бо тоді можна розмовляти,сидіти і цікаве щось почути
