Збірка оповідань

Дирижабль

Іноді мені сниться, що я – дирижабль. Я злітаю вгору і безшумно ширяю над божевільним містом. Мені воно не подобається – ані його сотні димарів, ані розвідні мости, ані надто голосний годинник на башті.

Власне, я навіть не впевнена, звідки знаю це слово.

Дирижабль.

Воно дзвенить, гудить, перекочується на язику, стукає об зуби. Проситься назовні.

Це слово прийшло до мене уві сні, разом з образом великої спокійної машини.

Думаю, так і мало бути.

Мені сниться, що я - дирижабль. Я ширяю над темним задимленим містом, над його закопченими таємницями і лиш так можу на якийсь час забути про нього. Про його смог, про бруд, про мешканців, що завжди кудись біжать.

Мене тримає тепле повітря та пар, зусилля сотні рук, їхні мрії, добрі наміри та зосередженість. Вони вірять у мене, тому я не можу їх підвести. Я маю показати їм осінні схили гір та далекі піщані береги, зав'язані вузлами ліани та дахи храмів.

Мене тримає сила науки, що народилась з божевільної ідеї. Кожен геніальний науковець спершу був тим божевільним, що вірив у дива.

Мене тримає повітря. Воно піднімає мене над землею, але вона ніколи не відпустить мене. Бо я – її донька. Навіть зараз, коли я дирижабль.

Іноді мені сниться, що я – чашка кави. Та, що чекає на підвіконні туманного осіннього ранку.

Іноді я - ключ у замку.

Іноді – стоптаний балетний черевичок.

Іноді – клаптик тканини, що тріпоче на гілці старого дуба.

Іноді – каблучка на пальці.

Іноді я – середньовічна відьма. Та, яку завтра виведуть з підземелля на площу. Та, що не знає слова «дирижабль». Та, що дочка землі. Та, що кохала сильного чоловіка. Та, що завтра згорить.