Збірка оповідань

Золоті долоні

Знову прийшла осінь і я знову лишилася сама. Так трапляється зі мною щороку. Здається, осінь просто не хоче мене ні з ким ділити. У будь-який інший час-будь-ласка, але зараз я мушу належати лише Ти.

Прийшла осінь, ласкаво погладила мене по волоссю і пересипала усе моє життя сухим теплим листям. Воно пройшло у мої думки і залишилося у них, немов гербарні заготовки поміж пожовклих сторінок старовинної книги в шкіряній палітурці.

Осінь, ніби послухавшись невідомої ворожки, позолотила долоні всьому місту і подарувала прозорому чистому повітрю спокій. І золоте листя із старовинного парку за кованою огорожею у мене під вікном залітає в мою кімнату і залишає на теплій ковдрі листи від давно загублених друзів.

Осінь - пора загублених душ. А я - одна з них. З першого ж дня осені мене хтось кличе і цей голос, чистий і прозорий, як бурштин, називає мене на ім'я і розчиняється в морі інших звуків великого осіннього міста. Де б я не була, що б не робила, він завжди йде за мною і з-за спини тихенько промовляє моє ім'я.

Маленька дівчинка в моєму дворі збирає золотаві листочки та шоколадні гладенькі каштани. Так само, як і я колись. Як же вона на мене схожа! А можливо це справді я... Бо вже кілька років я не наважуюся приєднатися до маленької дівчинки у парку, але на моїй стіні завжди з'являється новий вінок, сплетений з листя.

Знову підходжу до вікна і осінь легким вітерцем пестить моє волосся та приносить тиху мудру осінню пісню саксофона. З мого вікна дуже близько видно воду тисячолітньої стародавньої річки. Червоне вечірнє сонце відбивається в її хвилях і заповнює мою кімнату рожевим прозорим світлом. Осінь - найкращий час для кохання, а я знову лишилася сама...

Але ось чутно стукіт огорожі і легкі кроки по бруківці. Дякую, моя золота сестричко! Я знала, що щастя мені принесеш саме ти. Треба було лише чекати. А після здійснення мрій ніхто не жалкує про час, присвячений надіям...