Коли виростають крила

27

-Авелін, тобто Марі, ти так нічого і не згадала?- все в ньому, здавалось знайомим і чужим водночас. Його погляд був наповнений любовю і сумом.

-Авелін? Не згадала чого?

-Ти вже мала б згадати

-Що?

-Своє попереднє життя і мене...

-Ти хочеш сказати, це щось типу реєнкарнації?- я вже зовсім перестала що- небуд розуміти

-Майже. Можливо, це тобі про щось нагадає?- хлопець поклав гарно оздоблений ключ переді мною.

З моїх очей потекли сльози...

Я лежала в вані. Служниця яка мене проводила до кімнати сказала, що тут я тепер буду жити, в мене буде особиста служниця, тому я можу кликати її в будь- який момент, і що подальші правила мого проживання, мені пояснять вже зранку. 

Заснути я звичайно не змогла. Ну яке спати, коли ти невідомо чому плачеш без зупину. Я ридала, починаючи з того моменту як чей "гість з минулого" поклав на стіл цей, щоб його, ключ, і аж до тих пір, поки не я відволіклась на набирання води до вани. Я навіть не знаю чому плачу. Просто сльози течуть і все. Ще й Акіра. Ці всі люди- нелюди, думають мені дуже легко, вони такі "Твій коханий втік, змирись..".  Змирись? Вони серйозно? Або вони мене відгороджують від Кіри, або все так як вони кажуть. Навіть думати про таке не хочу.

Я занурилась у воду з головою. Зник шум і гам навколишнього світу. Стало так приємно. Єдине про що думаєш це, те як гаряча вода огортає тіло. Думки почали відключатись. На мить здалось, що я заснула. Стоп. Не здалось. Щось або хтось навмисно приспав мене. Я намагалась винирнути з води, зробити хоча б ковток повітря, але це невідоме мені досі створіння затягувало, не даючи можливість поворухнутись. Я не боялась помирати. Що таке смерть мені відомо. Але я боялась що моя смерть нічого не змінить, що я все так само буду думати про Акіру, при цьому сидячи в цьому невідомому місці, не маючи змоги вийти за межі своєї спальні без "наглядача", тобто служниці.

Чиїсь сильні руки витягли мене...

-Навіщо?- почала я відкашлюючись- Все одно потім ожила б.

-Тому що я не міг не зробити цього- мене загорнули в халат, який висів на гачку біля вани

-Я твого імені не знаю, а ти мене вже рятуєш- мій рятівник- це хлопець, який проводив мене на балу

Я одягнулась, і разом з "рятувальником", сіли розмовляти в моїй кімнаті, по словам "Ноу Нейм" хлопця, моя кімната, це єдине місце де за мною не слідкують.

-Ну знаєш,- почала я- це все кульно звичайно, але це не змінює того, що я замкнута тут.- хлопець зітхнув- Мені тут самій сумно, в мене електроніки нуль. Я достатньо відома особа, якщо геть зникну з соцмереж, мені точно почнуть розшукувати.

-Про це вже давно подбали.

-Що ти маєш на увазі?

-Для світу людей, ти померла.

   Я б мала заплакати, показавши як мені неприємно? Чи закатити істерику, виставивши напоказ те, наскільки для мене було важливим життя серед людей? Чи узагалі, вбити тут всіх і втекти в пошуках коханого? Можливо. Але тоді, я була б не я. Не знаю чому, але коли мені повідомили про мою "смерть", всередині нічого не йокнуло. Мені було все рівно. На данний момент мене турбувало інше.

-Айден, ходімо гуляти.- я встала з крісла, направляючись в сторону виходу, але не встигла зробити і двох кроків, як мене хлопець схопив за зап'ястя

-Ти згадала?

-Лише обірвані шматки, але і тих, лише кілька. Так що, ми йдемо гуляти?

-Ти ж знаєш, я не можу тобі відмовити

   Ми вирішили прогулятись по саду. По саду протікала невелика, але гарна річка. Ми сіли на березі річки. Мені не було що сказати, Айден це знав, тому навіть не намагався завести розмову, він просто розумів, що мені складно розібратись у власних думках, вже не кажучи про обривчасті спогати минулого життя. Хлопець лежав на землі, мовчав, і дивився на небо, легка і приємна усмішка не сходила з його вуст. Мені стало так спокійно, що я забула про, те що знаходжусь в своєрідному полоні. Я так і заснула на траві, під шум річки і спів пташок, дивлячись на небо, поряд з Айденом.

   Проснувшись вже у своїй кімнаті, мене охопив якийсь сум. Моя прогулянка здалась сном, після якого я проснулась в жорстокі реальності. Кімната хоча і була гарною, я в ній не почувалась комфортно, вона як ніби не моя. Кімната не моя, кохання не моє, тіло не моє, життя не моє. Я не так маю жити, не знаю як, але точно не так. Я ж зараз проснусь, в Нью Йорку, від поцілунку Акіри. До кімнати забіжать собака з сестрою, собака гавкатиме, сестра кричатиме, щоб ми перестали цілуватись і пішли погуляли з нею і Елбі. Зателефонує Кетрін, скаже що вони збираються дівчачою компанією, Амея, близнючки Лізі і Дейзі, і лише мене там не вистачає. Почнеться щоденна, ранкова метушня... Ще роки два тому, так проходили мої вихідні. А зараз я "мертва", ізольована від коханого, друзів, свого нормального життя, без крил і будь-яких надприродних.

 -Набридло так жити?- хтось почав шептати мені на вухо- Може тобі допомогти?- щось почало обгартати мою шию- В один момент в тебе не залишиться повітря щоб дихати, але за мить стане легко, біль і сум спаде, і ти опинишся поряд з близькими, в свому, правильному, житі. Ти хочеш цього?

-Будь люб'язним, вбивай...