Інсомнія. Голос із серця

Розділ 12

Вночі. Евеліна
Дівчина міцно спала у своєму ліжку, прижимаючи до себе книгу, яку нещодавно читала. Очевидно, вона дуже втомилась і не помітила, як заснула. Окуляри з'їхали на кінчик носа, а за мить з дзеркала, що висіло навпроти її ліжка, вийшов хтось у темному плащі. Тінь людини схилилась над сплячою Лін. Особа, якій та належала, обережно забрала окуляри і бережливо поклала їх на приліжкову тумбочку, а тоді схилилась над тілом Евеліни і біля самого вуха прошептала: "Не роби цього, Евеліно, не роби!" Налякана дівчина, що крізь сон чула ці слова, які ехом звучали в її голові, різко прокинулась і озирнулась навкруг, але в кімнаті вже нікого не було. "Страшний сон", - подумала вона, взяла в руки книгу, яка сповзла з ліжка, коли Лін прокинулась, поклала на тумбочку поруч з окулярами і повільно, але вірно заснула. На ранок від нічного сну не залишилось і сліду, але дівчина ніяк не могла позбутися відчуття, що вона забула про щось важливе.
Зараз
Єва, шпортаючись, побігла вниз, як тільки опинилась у своїй кімнаті. Надворі був білий день.
- Де вона? - закричала дівчина до Мері, яка зустрілась їй на шляху.
- Хто? - здивувалась та.
- Ада.
- Надворі з Артуром грається, - Єва побігла у двір. Дітлахи сиділи з лопаточками і відерками та грались у садівників.
- Не наближайся до неї! - прогриміла дівчина, тим самим налякавши обох і різко взявши Аделіну на руки.
- Єво, ти чого? Що, з глузду з'їхала? Він безпечний. Артур же тільки дитина, - сказав Марк, який весь той час слідував за нею.
- Але ж він ельф! Він такий же як ті...
- Не варто судити горошину через стручок. Дозволь дітям і далі гратись. Ти налякала обох. Артуре, - Темний Ангел підійшов до ельфа і сів навпочіпки, - Не переживай, все гаразд. Єва просто не в собі. Вона мала змогу познайомитись з двома найбільшими прибічниками Балтазора, - на цих словах Артура наче пересмикнуло. - Не бійся малий, він зник і невідомо, коли повернеться. Єво, відпусти мого Ангела. - дівчина послухала. Їй стало соромно за свою поведінку.
- Вибач, я просто не в собі. Вибач.
- Нічого, все гаразд. Адо, ходімо до бабусі, - хлопчик взяв Аделіну за ручку і вони зайшли в будинок.
- Нам варто терміново відправитись до батька Алекса, - сказала Єва.
- Ти би хоч причесалась, - підморгнув їй Марк і дівчина зрозуміла, що її вигляд бажає кращого. Вона зайшла в будинок і, розпитавши Алекса, відправилась в душ. Через 15 хвилин вона була готова.
- А де Міла з Майклом?
- В садку.
- Що вони там роблять? - Єва попрямувала в сад і побачила, що обоє міцно спали на гойдалці. Майкл сидів, зручно спершись на спинку, а Міла спала належачи, поклавши голову на його коліна. - Мило, - сказала Єва і простягнувши руку Марку, сказала: - Відправляємось. - цього разу не було навіть легкої нудоти. Герої опинились навпроти високої багатоповерхівки. Навколо нічого не змінилось з того часу, як Єва була тут востаннє, лише з'явились новенькі качелі. "Алексе, он наша пісочниця," - подумки сказала Єва і на душі в неї потепліло, спогади накрили її з головою. - Агов, - Темний вже з хвилину клацав пальцями перед обличчям дівчини. Вона наче отямилась з глибокого сну.
- Ти тут була? - запитав Марк.
- Це дім мого з Алексом дитинства. Неймовірно, що його батьки досі тут живуть.
- Ходімо вже. Знаєш куди йти?
- Звісно, за мною, - Єва швидко зайшла у під'їзд, а коли вони вже доходили до потрібного поверху, дівчина вже не йщда, а бігцем перебиралась по сходах.
- Єво, зачекай, куди ти так спішиш? - Провідниця нічого не відповіла, але коли вони опинились перед потрібними дверима, її рука застигла біля дверного дзвінка. Його звук був для неї як грім серед ясного неба, а це всього лиш Марк натиснув від нетерпіння. Двері відкрив високий блондин з темно-карими очима і отетерів. Єва також не могла поворухнутись, адже батько Алекса зовсім не постарів. Він взагалі не змінився. Таке враження, наче вони не бачились 2 роки максимум. "Єво, щось не так. Щось змінилось".
- Єво, маленька, як ти виросла, - сказав чоловік і обняв остовпілу Єву.
- Здрастуй, Стефане.
- О, Марку, і ти тут. Чим зобов'язаний самій Смерті?
- Є важлива справа, дядьку Стефан. Це стосується Алекса, вас і взагалі двох наших світів.
- Отже...
- Так, - перебив його Марк, - Вірно.
- Заходьте. Марти, на жаль немає, вона на роботі, тому не зможу вас вгостити.
- Все гаразд, ми не надовго, - сказала Єва.
- Що з Алексом? - запитав стривожений батько.
- Він всередині мене... Тобто він ніби в моєму серці, точніше його душа.
- Він мене чує?
- Звісно.
- Ну гаразд. Оскільки він з тобою, мій син у надійних руках. А що з твоїми батьками?
- Мама померла.
- Ох...
- Отже, відразу до справи, - по діловому сказав Марк, присівши за стіл і тим самим порушивши незручну паузу. - Ми знаємо усіх учасників пророцтва. Усіх, окрім одного. Нам потрібен двійник, точніше закляття, яке його шукає. Наскільки нам відомо, ви знаєте як з ним допомогти.
- Так звісно, я знаю, що це за закляття. Але мені потрібно його пошукати. Зачекайте хвилинку, - Стефан встав з-за стола і попрямував до невеликого стелажа з книгами, біля якого стояв комод з великою настільною лампою. Чоловік відхилив лампу до себе і шафа, певернувшись на 180 градусів, перетворилась на двері, в які увійшов батько Алекса. "Це наша бібліотека, найбільша батькова гордість", - пояснив Алекс, - "Тут знаходиться більше мільярду книжок". "А як вони поміщаються?" "Простір всередині збільшений, тому та кімната величезна". "Дивно", - відповіла Єва, - "Стільки разів тут була і ніколи ні про що не здогадувалась". Хлопець гмикнув. За мить повернувся Стефан. В руках у нього був невеличкий шматок паперу. - Вирвав з книги, - пояснив він.
- А хіба ти не збираєшся допомогти? - запитав Марк.
- Я не можу. Вибачте, - відповів батько Алекса, схиливши голову. "Єво, скажи, щоб він розказав що трапилось".
- Дядечку Стефан, - звернулась до нього Єва, - Алекс просить, аби ви розповіли, що сталось, - чоловік поглянув на дівчину важким поглядом, наче зазираючи в її душу і шукаючи там очі сина і, сівши, сказав: - Гаразд. Майже рік тому Марта важко захворіла. Я знаю, що з нею було б, якби вона померла. Її душа зникла б у небуття, адже Еврідіку досі не знайшли, - Стефан поглянув на Марка, який від спогаду про кохану міцно стиснув кулаки. - Їй залишалось зовсім мало. Я вирішив віддати кілька сотень років свого життя за земними мірками, їй. Це закляття, закляття пошуку двійника, призначене для того, аби знайти ангельске створіння. Воно бере за це свою плату: роки життя. І чим старша особа, яка читає його, тим менше жити їй залишиться і тим більші ризики померти. А мені залишилось не так вже й багато, - "Алексе, ти як?" "Все гаразд, скоро ми знайдемо Еврідіку і хвилюватись про це не доведеться. Вогонь з храму дасть сил татові і він зможе жити ще дуже і дуже довго. Все буде добре." "Буде". Єва з Марком попрощались зі Стефаном і перемістились назад в будинок Мері.
- Ну що, знайшли закляття? Батько Алекса допоміг? - запитала Міла, яка перша побачила новоприбулих. Єва розповіла їй усе. - Нічого собі. То це як самогубство?
- Хто сказав про самогубство? Ти що, вже надумала раніше терміну стати жителькою Магістіку? - запитав Майкл, а коли Міла спробувала його вдарити, той міцно обняв дівчину, не давши їй змоги порухатись, а та одразу обм'якла в його руках. Єва з Марком помітили зміни, які відбулись і дівчина дуде здивувалась, але часу для розмови не було.
- То хто тоді зможе прочитати закляття?
- Я, - усі присутні обернулись на голос Міріям, - Що? Чому ви так дивно на мене дивитесь? Ще скажіть, що ви не здогадались про те, що в пророцтві сказано про мою смерть. Заспокойтесь, дітки, - сказала вона, коли побачила кислі лиця присутніх, - Мені і так мало залишилось. Це моя доля. Я знаю, що помру не даремно. Давайте ваше закляття, - Марк віддав листочок бабусі. "Ти знав про це?" "Здогадувався." "Нам слід зупинити її." "Ні, вона переродиться на Землі, це на краще, повір. Без дідуся їй важко живеться. Нехай знайде собі нову родину." - Отже, доведеться мені шукати карту. Здійснимо пошук прямо зараз. - Міріям увійшла в будинок, а тоді почала бігати, як заведений мотор, витягаючи дзеркала різних розмірів і невелику політичну карту світу. Вона розмістила її посередині на невеличкому журнальному столику, а навколо розмістила дзеркала. Усі присутні повсідались навколо, та навіть Ада з Артуром перестали гратись.
- Я не знаю, що може статись, - сказала Мері, - Краще відведіть дітей подалі.
- Ні, бабусю, я хочу залишитись, - мала дивилась так благально, що Міріям змилувалась.
- Ну гаразд. Отже, не говоріть ні слова. Один лишній звук - і закляття буде невірним. Другого шансу в нас не буде, зрозуміли? - усі кивнули. Тоді старенька взяла невеличкий складений ножик, надрізала свою долоню і кілька крапель крові капнули на карту. Мері закрила очі і почала проговорювати слова закляття. З перших слів почали коїтись дивні речі: усе світло в домі зникло, відчинені вікна самі по собі зачинились, фіранки самі зашторились. Кімната поринула у морок. А тоді з дзеркал, що стояли круг карти, почало світити яскраве світло, яке рівномірно освітило поверхню карти. Кров повільно почала рухатись. Тривало це кілька секунд і в одному з дзеркал висвітилась адреса. Марк швидко схопив ручку та листочок, які так завбачливо приготувала Мері і записав побачене. Мить і кімнату огорнув відчайдушний, навіть дикий крик. Кричала Мері. Її волосся на очах почало сивіти ще більше, на обличчі з'являлись зморшки, а спина почала горбитись. Артур обняв Аду і та притулилась до хлопчика. Міла зробила те саме, стоячи біля Майкла. Секунда тишини, а тоді крик повторився. Цього разу він був ще більш болісним. З вух, носа та рота Міріям стікала кров. Ада та Міла не витримали і одночасно торкнулись до рук бабусі. Очі обох сестер засвітились, як ті дзеркала, а також місце дотику до Мері. Через хвилину все закінчилось. Вікна та фіранки одночасно відкрились, проте світло так і не з'явилось. Надворі ревів грім. Була сильна злива. Марк увімкнув світло, а Мері розплющила очі. Крові наче і не було.
- Вийшло? - запитала вона хрипким голосом.
- Вийшло, - сказали усі одночасно.
- Бабусю, ти мусиш прилягти, - сказала Ада, - Я так злякалась за тебе, - дівчинка обняла стару і та міцно обхопила малу руками.
- Артуре, іди-но сюди, - покликала вона ельфа, а коли той несміливо підійшов, Мері обняла і його.
- Бабусю, ти помреш? - запитала Ада зі сльозами на очах.
- Звісно, ні. Колись ми зустрінемось, адже я перероджусь і буду жити на Землі. Ти будеш такою ж як Марк і звісно, що ми обов'язково побачимось з вами обома.
- Марку, я хочу глянути на адресу, яку нам підсунуло закляття.
- Гадаю, ти не здивуєшся, - відповів він Єві, простягаючи папірець з адресою.
Тим часом в саду сестер
Легенький вітерець повівав з півночі. Яскраво світило сонце. Раптом небо затягнуло темними хмарами. Блиснуда блискавка і почався дощ. Бутон троянди, яка мала ось-ось розпуститись ніби жив своїм життям: здавалось, наче він пульсував, але це запросто міг бути витвір уяви звичайного перехожого. За мить з-під землі почувся гуркіт і еею затрясло. Стебло, що до того було з пів метра завдовжки, почало збільшуватись в діаметрі і висоту, а з ним і бутон троянди. Тепер квітку ні в якому разі не сплутаєш зі звичайною, адже жодна природня троянда не сягатиме висоти у півтори метри. Ріст тривав лише кілька секунд, тому невдовзі гуркіт припинився. І тільки злива не думала вщухати. Грім бив з усієї сили, а небо було таки сірим і хмарним, що здавалось, ніби сонця не існує та й не існувало ніколи. В такі моменти хочеться впасти у відчай, з головою сховатись під ковдрою і сидіти там доти, доки не визерне перший промінчик сонця.