Я буду усміхатися, крізь сльози!

Я стану зовсім самотньою

-Мені 15,але я готова працювати цілими днями.Благаю, дайте мені шанс, - прохала я .
-15? Вибачте, але Ви ще зовсім дитина, та й підходящої роботи для Вас ми не взмозі знайти, -телефонний гудок обірвався.

Це була моя остання спроба влаштуватися працювати.На жаль, вона виявилась провальною.
Офіціантка, прибиральниця, двірник.. Ким я тільки не намагалась бути. Усе марно. Ніхто не хоче брати на роботу дівчинку, яка навіть не закінчила школи. Про що я думала, коли телефонувала за об'явами? Звісно, я нікому не потрібна .

-Владо,ти ще довго будеш стояти біля телефону? Між іншим, посуд сам себе не вимиє., -дещо обурено зауважила бабуся.

Так, Ольга Вадимівна , себто мій новий опікун, а заодно найкраща в світі бабуся, яку я безмежно люблю і ціную.

-А? Що?, -спочатку в недоуміні запитала я, -Так, я йду, бабусю,звісно, йду, -поклавши смартфон, прошепотіла я.

З мого обличчя не спадав сум та відчай, розчарування від чергового провалу. Хоча, кого я обманюю,останні 2 роки я завжди була така. Не важко здогадатися чому...
Після смерті матері я закрилася у собі і перестала усміхатися.
"-Ти моє маленьке сонечко, а твоя посмішка, немов теплий промінчик, зігріває мою душу"-так говорила моя мама, коли я через щось сумувала. На жаль, тепер немає кому це казати, а  мені так хочеться почути її знову.

Знаєте, коли я була меньшою, завжди чекала осінь з неймовірним бажанням. Будучи  маленькою Владиславкою полюбляла гратися з пожовклим листям, називаючи його - слізьми осені. Мені було дуже жаль дерев, які залишались повністю голими та одинокими. Я ніколи не розуміла птах, що відлітають на зиму в теплі краї. Тільки в 13 років я змогла віддчути справжню тугу, за одною із тих птах, що покидають свою оселю. Моя мама від летіла  у кращий світ, де завжди тепло і немає смерті. Вона полетіла від мене на початку осені, разом із лелеками...

Я відчуваю, як очі набираються слізьми.Зберися! Не можна плакати! Повторюю я раз за разом, але не допомагає.Я повністю поринула у спогади. Бабуся помітила вологість моїх очей , та опустила свої донизу. Вона знала, що заспокоювати мене - марно. Я ніколи не перестану думати за маму. Я ніколи не забуду її.

-Готово, -вже повністю росклисло мовила я і перевела погляд на бабусю.

-Молодець, дитинко., -вона зігріла мене обіймами, витираючи скупі сльозинки на моїх щоках.

Пройшло 2 роки, я досі плачу при слові мама.
Чесно, я не знаю куди поділась та життєрадісна і світла Владислава. Натомість з'явилась холодна, закрита, загублена Влада, яка не відчуває щастя.

-Бабусю, а ти ж ніколи не покинеш мене?, -занепокоєнно спитала я, хоча і знала відповідь.

-Славуню(так прозивала мене мама), ніхто не вічний, я не вічна. Колись, якби це сумно та боляче не звучало, покину тебе. Але точно не зараз, -намагалась пояснити бабуся, а мої сльози котилися ще швидше та більше від почутого.
Я стану повністю самотньою-прозвучало в моїй голові.